Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 21

- Так, ми хотіли! Ти знущаєшся? Відколи ми знову перейшли на "ви"? Ельзо, годі тобі ображатися...

- Пробачте, але я не розумію... Ви мене напевно з кимось сплутали... Я не ображаюся на вас. Я вас узагалі не знаю,- намагалася пояснити я, але юнак був цілковито упевненим, що знає мене.

- Ти придурюєшся? Що за дурні ігри, Ельзо? Послухай, я хотів тобі розповісти про Армеля. Він знову поїхав на пошуки своєї незнайомки, просив передати тобі, щоб ти не хвилювалася...

- Пане, я не знаю Армеля... Хто це такий? Ім'я таке знайоме, але... Може я чула про нього...,- і в цю мить, коли вже навіть Арлет припинив злитися, а лише злякано на мене поглянув, я частково стала пригадувати ті факти, що Ельза- це я, принцеса, Армель- мій друг дитинства...

- І Авітель ти не знаєш? А Його Величність короля Аделарда? Герцогиню Делайн?

- Делайн... Тітонька... Батько, подруга... Арлете, це ти?,- і лише з іменами рідних людей до мене майже цілковито повернулася пам'ять. Я не лише згадала золхідського принца, але й упізнала його. А в той час у самого кароокого забракло слів.

- Що з тобою, мила? Скажи, що ти жартуєш...,- прошепотів він. Я прокляла все на світі, бо чому моя пам'ять обрала саме ту мить, де я розмовляла з Арлетом? Чому саме він? Тепер я не те, що не збережу все в таємниці, але й яка я зараз у його очах? Потрібно рятувати ситуацію. Награно засміявшись, я впевнено мовила принцу:

- Та, звісно, пожартувала! А ти так легко повірив! Кажеш, що Армель поїхав? Добре... Дякую... Ну піду...

- Куди ти йдеш?,- підозріло дивлячись на мене, запитав принц.

- Гуляю...

- Прошу тебе, повертайся у свої покої...,- турботливо мовив він і повернув мене обличчям до палацу. Відповівши, що гаразд, піду до себе, я покрокувала просто туди, куди мені вказали. Дорогу до апортаментів я не пам'ятала. Арлет кілька хвилин так і стояв, наче вкопаний, спостерігаючи за мною. Але в ту мить, коли я потрапила не в ті двері, які вели на мій поверх, а ті, що до Великої зали, золхідець мене наздогнав. За руку провів до правильного коридору і знову відпустив саму. Я й пішла, але уявлення не знала куди...

- Ельзо, тобі не туди,- знову наздогнав мене юнак.- Що ж з тобою? Давно це?

- Я знаю, де мої покої! І все зі мною добре!,- захищалася агресією я і йшла навмання, аж поки принцу не набридли його експерименти. Він зрозумів, що я не жартую хоча б по моєму зляканому обличчю, а тому провів у покої за руку. Наказав прислузі нікуди мене не випускати, а сам помчав кудись у незрозумілу мені сторону. Я важко сіла на диван, закривши очі руками. Що ж відбувається? Івейн, яка прибігла в сад з водою, не знайшла мене там і повернулася знову у покої, прибула саме вчасно, оскільки я буквально вмирала від спраги. За кілька хвилин мене навідали стривожені тітонька та батько, ну а з ними золхідець, котрий і здійняв паніку, але, на жаль, я теж їх упізнала не одразу. Проте швидше, ніж як це було з Арлетом. Намагалася не показувати своєї слабкості, але вдавалося це раз через раз. А тим часом Івейн розповідала моїй рідні різні подробиці:

- Її Високості принцесі вже давно не добре. Майже кожної ночі піднімається температура, вона дуже погано спить, іноді задихається, наче повітря не вистачає. Тоді міледі виходить на террасу. Зазвичай свіже повітря їй допомагало. Ось уже з тиждень, як час від часу принцеса забуває і плутає події чи імена. Сьогодні не впізнала мене... Лікаря ми викликали, але він каже, що Її Високість просто стомлюється і тому організм працює не правильно.

- Чому ж ти нічого нам не розповіла раніше? Ти чекала, поки моя дочка помре?!,- несамовито закрив батько, зовсім злякавшись почутого. Івейн взмолилася про помилування, але король був налаштований інакше. Прибігли вартові, схопивши нещасну фрейліну. Я так різко піднялася з дивана, що все перед очима помутніло і поплило.

- Це я наказала їй мовчати! Вона не могла зрадити мене! Якщо ви щось із нею зробите, я не прийму до себе жодну із підісланих вами фрейлін! І тоді мені байдуже про наслідки! Помру, то доля така! Відпустіть мою служницю! Я до останнього свого подиху стоятиму за тих, хто мені вірний!,- виголосивши це, я раптово не втрималася на ногах, а тому повільно схилилася на сторону, падаючи. Тітонька встигла мене підхопити, натомість чоловіки лише злякано простягли руки. "Відпустіть служницю!"- наказав батько, лагідно мене попросивши лише не хвилюватися. Потім король викликав лікарів, але після довгих обстежень ними не було виявлено жодної хвороби. "Її Високість принцеса Ельза цілковито здорова. Певно, погане самопочуття через утому",- казали вони, наче змовившись між собою.
Порекомендували якісь бридкі чаї. Слуги миттю заварили для мене ці трави, але на смак вони були настільки противними, що я одразу ж запивала їх кавою.

- Все, годі... Ходімо на нараду, поки я остаточно не збожеволіла,- впевнено мовила я, встала і покрокувала до Тронної зали. На щастя, я пам'ятала як туди дістатися, а Арлет, батько та тітонька мене одразу ж наздогнали. Вони всі були проти того, щоб я утомлювалася державними справами, але хіба ж мене зупиниш? На щастя, нарада минула без сюрпризів. Я намагалася висловлюватися рідко і лише тоді, коли впевнена, що нічого не плутаю. Загалом ніхто не запідозрив... Так минуло ще кілька днів, а моє погане самопочуття стало частішим гостем. За мною крок у крок ходила свита, лікарі вигадували порятунок, а на нарадах поруч стояв Алер, який у разі потреби підказував імена і слова. І все б нічого, якби не один важливий королівський прийом, на якому я усвідомила, що зовсім не пам'ятаю тему зборів і те, що маю казати. А тому, коли нам представляли посла із Сінгура із дуже важливою звісткою від монарха, я лише посміхалася і кивала головою. Далі гірше- стала помічати короткі проміжки останньої години, яких я не пам'ятаю. Так промова нашого гостя вилетіла з моєї свідомості, наче вільна птаха. Відчуваючи слабкість в тілі і страх, я вирішила не випробовувати долю. Сяк-так витерпівши офіційну частину, залишитися на світську і традиційний королівський обід я не ризикувала.

- Прошу мене вибачити, я дуже погано почуваюся...,- поклонившись батьку та ще раз перепросивши посла, я покинула залу. Король, герцогиня, Арлет та навіть Алер, єдині люди, які знали про мій стан, тривожно провели мене поглядом, але були змушеними залишатися на місцях, щоб знать ні про що не здогадалася. У той час я крокувала довгим коридором, спираючись на руку фрейліни. В голові запаморочилося, а згодом... Згодом усе було, наче в тумані. Я не розуміла, що відбувається, чи сплю я, чи щось роблю... Увесь реальний світ припинив існувати, а я загубилася у своїх власних страхах...
А в той самий час і батько, і тітонька, і кароокий золхідець не могли знайти собі місця. Врешті юнак наблизився герцогині, прошепотівши їй, що дуже хвилюється.

- Я сама на мить не можу припинити про неї думати. Страшно мені, синку...,- відповідала йому жінка.

- Я піду, Ваша Світлосте, до неї...,- прошепотів принц і поспішно покинув залу. Коридором біг так, наче вмів літати: перестрибував сходинки, збивав з ніг прислугу... Боявся спізнитися... Наче дійсно відчував лихо.

- Ваша Високосте, ми повідомимо міледі про...,- поклонилися вартові.

- Сам повідомлю! Геть з дороги!,- розштовхавши юнаків, брюнет забіг у покої, але вони виявилися порожніми. Розглянувшись, принц помітив відчинені на террасу двері, де вітер хитав фіранку. Арлет вибіг на балкон, але сюрприз, який очікував його там, просто перевернув світ брюнета з ніг на голову. Його принцеса Ельза босоніж стояла на перилах обличчям до саду. Вітер розвівав світле волосся та поділ легкої літньої сукні, а перша красуня імперії готувалася зістрибнути вниз. Ну або так здалося переляканому в смерть юнакові. Аби не злякати і не спровокувати найменшого руху дівчини, Арлет якомога обережніше підібрався перил. Я, а точніше моє тіло, позбавлене на ту мить свідомості, хитнулося уперед. Перед очима постала мармурова доріжка в сад перед самою террасою, у душі ожив страх. А разом з ним і повернулася свідомість. Останнє, що я пам'ятала, був коридор, ведучий до Тронної зали. Як я прийшла в покої? Як опинилася на террасі і чому лечу вниз із перил? Питання, залишені без відповіді, закрижаніле від страху тіло, яке зовсім не слухалося мене. Певно, це єдине, що мені залишила перед вірною смертю незвана хвороба...
Я не була готовою померти, але встигла зрозуміти, що іншого варіанту розвитку таких подій немає.
У ту саму фатальну долю секунди мою руку схопила чиясь тепла мужня рука. Тоді ж моя нога ковзнула по перилі, після чого я неодмінно б упала, але завдяки моєму сміливому рятівнику лише зависла по іншу сторону терраси. Обличчя Арлета, злякане і напружене я ніколи не забуду. Воно надто чітко врізалося в мою пам'ять, залишило там своє особливе гравірування. І навіть якщо все на світі поглине моторошне незнання моєї свідомості, ці вірні очі пам'ятатиму. Знайшовши ногою опору до підлоги терраси, я могла лише закріпитися там на де-який період. Але, на щастя, не довелося, оскільки мій принц міцніше перехопив мене і, наче маленьке беззахисне кошеня, пересадив через перила. Все ж я виявилася не такою вже й пір'їнкою, оскільки золхідець таки не втримався і впав на персидський килим разом зі мною.

- Все, все минуло. Я поруч... Все добре. Рідна моя, я тут... Заспокойся, чшш,- шепотів чорнявий, перериваючись лише на поцілунки у волосся. Він згріб мене в свої теплі обійми, намагаючись заспокоїти. Проте не вдавалося.

- Як я тут опинилася? Я пам'ятаю лише Тронну залу, як покинула її,- шепочу крізь сльози, заплющуючи очі і пригортаючись до брюнета. Але він не міг відповісти на моє питання, тому знову повторяв ті ж самі слова:

- Ми все вияснимо. Все буде добре, люба... Моя рідна, моє сонечко... Все буде добре... Я поруч...,- і не сказати б, що ця підтримка звучала впевнено і могла мене заспокоїти, але все ж трохи зігрівала. Я не знаю скільки ми так просиділи, але саме таких, зляканих сидячих на землі в міцних обіймах, нас і побачили батько та тітонька, коли після світського прийому прийшли мене провідати. А проте вони не були здивованими, чим трохи спантеличували. Нам не було відомим, що майже одразу після того, як Арлет побіг за мною, король із капітаном Андре та цим же високопоставленим послом вирушили у покої монарха порозмовляти в тиші. Зі своєї терраси батько бачив усе до останньої деталі: як мене рятував золхідець, як заспокоював уже на твердій підлозі... Щастя, що в ту жахливу мить капітан та посол розмовляли в самих покоях. Вони не здогадувалися чому пополотнів раптово монарх і уявити його розпач не могли. Від пережитого страху і відчуття власної безпорадності Його Величність постарів на тисячу років. Як і я, як і сам Арлет... Задля збереження нервів своєї сестри, монарх не переповідав деталь. Але й сухої констатації факту тітоньці вистачило, аби зчинити справжню паніку. А все ж забігши в мої покої та знайшовши нас із карооким лицарем все ще на землі, король і герцогиня не одразу повідомили про свою присутність, якийсь час підслуховуючи мої майже нечутні схлипування і тихий заспокійливий щебіт мого рятівника. Арлет першим помітив, що ми не самі, а за ним і я. Юнак поспішив вирівнятися на ногах і доклав зусиль, щоб допомогти піднятися мені. Це довелося робити штучно, оскільки самостійно я не могла керувати собою, будучи досі в стані шоку. Батько одразу ж підхопив мене і просто закував у своїх обіймах, ледь не задушивши. Плакала я, не стримував сліз і він. Передавши мене в обійми Делайн, король без зайвих слів обійняв Арлета, сказавши лише єдине:

- У твоїх руках було не лише життя Ельзи. Ти врятував її, врятував мене і нашу імперію. З цієї миті в мене є не лише донька, я маю ще й сина, не залежно від ваших із принцесою відносин...

Арлет і сам розчулився, красномовно подякувавши за велику честь. А протее особливо радіти ні в кого сил не було... Доставивши мене до дивана, на який я буквально впала, трійка стала вирішувати що з цим будемо робити. Першою справою батько покарав тих фрейлін, які мали б мене пильнувати. На щастя, Івейн була ні до чого, оскільки сьогодні мала вихідний. Закінчивши з цим, татусь наказав таємно доставити сюди найкращих лікарів усієї імперії, а якщо буде потрібно, то й світу. Тітонька проконтролювала, щоб з моїх покоїв зникли усі речі, якими б я могла собі зашкодити. Терраса теж була під забороною, а тому на двері повісили величезний замок. Арлет запропонував перевірити всі мої речі на наявність отрути, тому скорим чином фрейліни оглянули кожну дрібничку, але нічого дивного не виявили. Задля збереження таємниці про мій стан, монарх забезпечив мені найкращу охорону. Леджера та Авітель він відіслав знайомитися з родичами нареченого і погостювати у них якийсь час. Армель сам зник, оскільки досі шукав ту свою Адель, а крім того також мав навідати родичів. Про мій стан він не знав, тому й не поспішав додому. Всі мої обов'язки тимчасово взяла на себе герцогиня Делайн. Каролін та й інші час від часу запитували де ділася принцеса, але монарх аргументував моє зникнення звичайною застудою з ускладненням. Задля того, щоб не викликати жодних підозр, раз у день я гуляла припалацовим садом із прислугою та дякувала усім за побажання швидкого одужання. А проте з кожним днем мені ставало лише гірше. Видатні лікарі з усієї імперії, наче знущаючись, ставили експерименти, але точно відповісти на питання що зі мною ніхто не міг. Я стала полонянкою своїх покоїв. Апетит зник, вночі переслідували кошмари, в результаті чого я стала боятися засинати і тому страждала від жахливої утоми. Пам'ять зникала по кілька разів за день, але іноді частково, а іноді повністю. Часто піднімалася температура... Читання книг мене не відволікало, друзі були далеко, тітонька та батько навідувалися, як лише могли, але це були лише кілька годин за увесь безмежно довгий день. Прислуга дратувала безкінечною присутністю, адже їм було заборонено покидати мене навіть на півхвилини. Арлета я бачити не хотіла, оскільки мала жахливий вигляд і гасла на очах. Кароокий часто намагався приходити до мене, але більшість разів я просила Івейн казати юнаку, що сплю. Одягати розкішні сукні не було ні сил, ні бажання, тому обмежувалася звичайним зручним одягом, не робила зачісок, не одягала великих прикрас, лише малесенькі сережки і дві каблучки: від татуся та золхідця. Загалом від тієї прекрасної фатальної дівчини принцеси Ельзи залишилося лише ім'я... Так спливали дні, але скільки їх минуло, я не знаю, адже давно втратила відлік часові. Остаточно впавши духом, я припинила реагувати на запитання служниць і всілякі спроби Івейн поговорити. Аби не засинати (я боялася снів) сіла на ліжку, де просиділа незворушно усю ніч і кілька годин нового дня. Служниці були наляканими, але зв'язатися з королем і герцогинею не могли- сьогодні був день прийому послів. Та я цього не знала... Мені було байдуже. Я так і сиділа на ліжку, спершись спиною до перил, підібгавши ноги, обійнявши руками коліна та гірко плачучи. На щастя, в покої постукали. Я жодним чином на це не відреагувала, але благословіння моєму теперішньому гостеві було непотрібне. Недочекавшись відповіді, Арлет проштовхав охорону і впевнено зайшов усередину. А кинувши на мене один лише погляд, закам'янів.

- Ельзо,- лагідно прошепотів він, а наступної миті зовсім обережно підійшов до ліжка. Я піднесла до нього свої заплакані очі, а потім важко зітхнула. Арлет присів поруч, торкнувшись моєї руки.- Ну що ти, мила? Не треба плакати... Все буде добре...

Він шепотів таким схвильованим голосом, що я не могла відповідати мовчанкою. На радість служниць вони за відносно дуже багато часу вперше почули мій голос:

- Я вже не вірю в це... Не вірю... Скажи чесно, Арлете, я збожеволію?,- з нотками страху запитую його, натомість брюнет лише різко заплющив очі. За мить розплющив їх і впевнено на мене поглянув:

- Ні, Ельзо. А мене до божевілля доведеш...

Я ледь усміхнулася, відвівши погляд у сторону. Принц зиркнув на мою служницю, запитуючи її як я почувала себе останніми днями, відколи його не впускала до мене охорона. Річ у тім, що вже три дні, як лікарі заборонили мені спілкуватися зі сторонніми, тому доступ до моїх апортаментів мали лише дві дві людини, серед яких не було золхідця. Сьогодні принц проник сюди силою.

- Принцесі стає лише гірше... Сидить отак від учора, плаче, не спілкується з нами... Просто мовчить... Після сну зазвичай втрачає пам'ять, прокидається з температурою, сняться жахіття, тому вона намагається не спати зовсім. Відмовилася снідати... Ваша Високосте принце Арлете, зробіть щось,- благала Івейн, а я лише важко звела на дівчину свої зелені очі, повні невдоволення.

- А ти так не дивись...,- одразу ж насварився на мене Арлет.- Що це таке? Не їси, не відпочиваєш... Втратиш сили, а організму потрібно боротися. Ельзуню, так не можна. Ти маєш вірити в своє одужання, інакше нічого не вийде...

- Арлете, я хотіла зістрибнути з терраси... Про яке одужання може йти мова? Я робила все, що казали лікарі. Але вони самі навіть не знають, що зі мною... Я вже змирилася, але моя Ендаласія... Як я покину її?,- крізь сльози шепотіла я, дивлячись у обличчя принца.- Ти сам мене хоч впізнаєш? Це вже не я...

- Краще мовчи, ніж казати таку маячню!,- лагідно насварився зі мною принц, міцно обійнявши.- Івейн, звели принести нам сніданок... Але нормальний, а не цю гидоту, яку вам несли вчора.

- Але лікар сказав...,- намагалася заперечити дівчина.

- Відповідальність беру на себе,- миттю заспокоїв її золхідець.

- Я не їстиму, не хочу...,- безсило шепочу це, уткнувшись щокою в плече брюнета. Але він не розгубився і одразу ж заперечив:

- А я залюбки їстиму. А ти складеш мені компанію. Я ще теж нічого не снідав...,- я важко видихнула. От же упертий! Сніданок не забарився, а тому, розклавши тацю на ліжку, Арлет подав мені виделку просто в руки. Мої улюблені салати підморгували мені своїми зеленими очима і посміхалися рожевими вустами з помидор. Лікарська гидота, як її влучно назвав принц, була мені поперек горла і на крок наближала до смерті. Але сьогоднішній сніданок принаймні їстівний... Золхідець не сюсюкався зі мною і не поводився як із хворою, а просто достатньо енергійно вплітав запіканку, нахвалюючи її і розповідаючи мені останні деталі життя за межами моєї в'язниці, але лише в рожевих тонах. Я слухала його з легкою посмішкою і жувала улюблений фруктовий салат, а потім і все інше з того, що любила раніше.

- Так то краще, а то "не буду", "не хочу",- усміхнувся мені юнак і звелів забрати від нас прибори.

- Тобі треба піти. Я ж у заключенні, стороннім не можна тут бути,- зітхаю, перевівши на принца погляд. Той байдуже собі посміхається:

- А я не сторонній. Якщо мене хоче хтось прогнати, то хай прийде і спробує це зробити. Тобі потрібно відпочити. Просидіти всю ніч на ліжку у сльозах- весело, але сон необхідний для одужання.,- почувши про це, я різко нахмурилася і заперечно похитала головою.

- Нізащо!

- Не бійся, Ельзуню... Я буду поруч, хочеш? Триматиму тебе за руку, жодні кошмари не проб'ються до тебе. Тобі необхідно заснути,- просив він, але я, знаючи про наполегливість кароокого, вигадувала сотню причин чому спати мені не потрібно у тім числі найдурніші на кшталт: "Скоро навідається батько, а я не хочу проспати його прихід" або ж схожа маячня: "Король і тітонька немають побачити тебе тут"... Арлет вислухав ці дурниці, запевнивши мене, що я дарма стараюся і він нікуди не піде. Врешті я була змушеною погодитися, тому прилягла на свою подушку і повільно заплющила очі, міцно тримаючи руку принца. Він зручно сів поруч і схилився плечима до спинки ліжка. Але навіть це не допомагало. Як тільки мої очі зімкнулися, в темряві ожили страхи. В тім числі і страх прокинутися та не впізнати Арлета. Крізь заплющені очі одинокі солоні сльози знову зросили мої щічки і прекрасну шовкову подушку.

- Ельзунечко, ну що ти, мила...,- прошепотів принц, лагідно погладивши моє волосся. Він намагався заспокоїти нову хвилю мого безмовного ридання, але це було не так просто. Ні поцілунки, ні обійми, ні теплі слова не могли викрасти мене з полону страхів, а тому тактику довелося змінити.

- Я задихаюся, Арлете. Не можу ні спати, ні бадьоритись... Жити не можу... Просто задихаюся, будучи полонянкою у власних покоях... Ти ж знаєш, на які небезпеки я йшла, скільки перемог отримувала... Як це зараз виглядає жалюгідно- сидіти на ліжку і плакати від безпорадності, дивлячись на ці замкнені двері на террасу, звідки я сама хотіла зістрибнути- закривши обличчя руками, засмучено прошепотіла я. Арлет знову не розгубився, міцно обійняв мене, прошепотівши:

- Ти помиляєшся... Великі перемоги даються великою ціною. Це твоя найважливіша битва. І я відмовляюся вірити, що ти здалася. Ти- це сенс життя багатьох людей, ти- майбутнє Ендаласії. В тебе немає права зневіритися в собі... Ходімо,- взявши мене за руку, юнак допоміг мені встати. А потім прошепотів: "Заплющ очі"... Підхопив на руки і кудись пішов, а я навіть не запитувала куди. Хіба не все одно? Раптово я відчула порив вітру і свіже повітря. Принц опустив мене на ноги, міцно обійняв за талію і попросив поглянути де ми. Відкривши очі, я жахнулася, але водночас і зраділа. Ми стояли на террасі біля самих її перил. В одну мить та жахлива картина наздогнала мене, а тому я поривалася втекти. Арлет не дозволив.

- Навіщо ти привів мене сюди? Тепер я боюся цього місця,- шепочу, істерично пригортаючись до золхідця. Він заспокійливо відповідає мені:

- Щоб ти поглянула у вічі страху і перемогла його. Ти не одна, моя міледі. Я поруч з тобою. Я не дозволю скривдити тебе нікому, навіть тобі самій. Люба, ти вважаєш, що виглядаєш жалюгідно, але це каже лише твоя зневіра. У короні чи без неї, в пишних сукнях або простому убранні, зі сміхом чи в сльозах, здорова чи хвора, ти- Її Високість принцеса Ельза Ендаласійська із роду Білої Лілеї. Перша красуня імперії, головна наслідниця трону, улюблениця народу, розкішний дипломат, королева балу... Так, ти погано себе почуваєш, але хіба це змінює того, що в тобі цілий всесвіт? Ти потрібна мені, твоїм рідним... Нам усім. Ти змушена триматися. Це випробування скоро закінчиться, нам просто потрібно дочекатися тієї миті. Не роби так більше ніколи. Не треба сліз і безсонних ночей. Ти маєш зберігати сили, а не витрачати їх так... Пам'ятаю, що ти любила сон під колискову вітру? Ходімо, я охоронятиму тебе тут...,- сказавши це, Арлет посадив мене на якийсь перший- ліпший стілець, сам відтягнув великий диван на террасі ближче до дверей у покої, аби з балкона короля його не було видно. Потім приніс мою подушку і ковдру, довго відсилав геть надокучливу прислугу. А я лише з усмішкою за цим спостерігала. Чому я не помітила в ньому стільки доброти і турботи тоді, коли ще був шанс? Чому тоді була глухою до шепоту власного серця, до всіх красномовних натяків зі сторони юнака? Відчуття, наче я так довго спала, а прокинулася лише щойно. Прокинулася тоді, коли змінити вже щось неможливо. Коли рахунки із життям зведені, а мені залишається лише шкодувати про свої помилки кілька останніх днів. Він вірить у те, що я одужаю або намагається в цьому запевнити мене. Але дарма, чудес не буває... Лікарі не приховують, що вони безсилі. А в магія я не вірю...
Закінчивши з приготуванням, принц взяв мою руку і повів мене до дивана.

- Як собі хочеш, але ти повинна поспати,- майже наказує мені, а я знову посміхаюся. Слухняно присідаю на м'яку перину. Важко зітхаю, дивлячись у його очі. Золхідець сідає на стілець поруч, бере мою руку і стискає її в своїх.

- І ти дійсно будеш сидіти поруч зі мною, поки я спатиму?,- стиха запитую.

- Це найменше, що я міг би для тебе зробити. Ельзо, я скучив за тобою, ти мені потрібна. А я потрібен тобі... Бачу, як вони лікують тебе! Все, годі! Тепер не довірятиму нікому, сам буду поруч... Люба, навіщо нам бути по одному нещасними, якщо разом можемо бути щасливими? Я нічого від тебе не вимагаю і нічого не прошу, просто дозволь мені дбати про тебе...,- вислухавши його слова, я лише стомлено посміхнулася.

- Мені шкода, Арлете. Я пізно побачила в тобі друга...

- Що ще за "пізно"? Ти вмирати зібралася, чи що?,- насварився зі мною юнак, помахавши пальцем перед моїм носом. Я лише стисла плечима:



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись