Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 22

- Зате я вірю!,- з неабиякою біллю мовив юнак і настільки рідним та знайомим мені видався його голос, що я з усіх сил намагалася розплющити очі. Я хотіла сказати йому: "Ні, я жива! Я не покину тебе!"... Але не могла. Лише безмовно слухала сумні розмови. Арлет розповідав тій жінці про нашу першу зустріч, безкінечні суперечки, за що й любив мене, наші веселі пригоди, як у Ендаласії, так і в Золхіді... Не знаю як таке можливо, проте ці розповіді вселяли у мене сили... В думках я раз- у- раз відповідала на його слова, навіть піджартовувала, але ні жінка, ні принц не могли почути того. Вони розмовляли між собою:

- У дитинстві Ельза дуже боялася коней... Ми і наш друг втекли через таємний прохід. А коли
мали повертатися, були змушеними їхати верхи. Одна сільська дівчинка нам допомагала дібратися дому, їй дуже сподобався наш друг Армель, а вона- йому. І я не пам'ятаю як там вийшло, але Армель і Адель поїхали разом. А я був із Ельзою...,- тихо розповідав принц.

- Не бреши, Адель хотіла поїхати зі мною... Це ти все підлаштував,- я знову відповідала юнаку в думках, сама не зрозумівши того, що не просто зуміла розплющити очі і навіть тихесенько хриплим голосом виправити брюнета. Він і сам не зрозумів того, але виправлення до уваги взяв:

- Так, дійсно, Ельза завжди все пам'ятає. Адель хотіла поїх... Стривай!,- і лише тепер юнак усе усвідомив, різко поглянув на мої напів розплющені очі і голосно полегшено видихнув.- Ельзуню, моя прекрасна!

Я усміхнулася, а проте поворухнутися практично не могла. Арлет ледь не роздушив мене у своїх теплих радісних обіймах, натомість цілителька лише вражено сплеснула у долоні:

- Оце так! Ти перша за довгий час, хто витримав. У мене чорна полоса була, лише за цей тиждень дві людини перед тобою померли. А ти одужала, значить, усе. Наступні теж одужуватимуть. Це хороший знак... Отже, подякуєш усім, хто не шкодував тебе, виховав сильною і загартував твій організм, Ельзо,- посміхнулася вона.


- Чому я не можу рухатися?,- трохи злякано запитую це. Жінка пояснює тим, що так і має бути. Організм поступово відходить від непритомного стану. Минуло ще два дні, поки я змогла не просто ходити, але й бігати. Увесь цей час ми жили в будинку цілительки. Вона виділила нам кімнатки і навіть прийняла нашого Алера.

- Ельзо, вам ще днів хоча б п'ять, а бажано сім, не можна в палац. Твій організм ще слабкий, хвороба може раптово знову застати тебе, коли ти повернешся до попереднього стилю життя,- ввечері другого дня казала нам цілителька.

- Ні-ні, ми не ризикуватимемо. Не поїдемо в палац, коли на те пішло,- одразу ж встряг у розмову Арлет, а після того переглянувся із Алером.

- У вас будуть якісь плани чи поживете ще у мене?,- допитувалася жінка. Я посміхнулася, поглянувши на принца:

- У нас є плани. Є місце, в якому я дуже хочу побувати... Ми поїдемо...

Дійсно наступного ранку ми вирушили в путь. Алеру я сказала адресу, а потім і прошепотіла кого ми маємо там побачити. Проте золхідця ця інформація оминула. Він часто запитував куди ми їдемо, а я вигадувала найрізноманітніші версії, аби не розповідати на кшталт: "Сама не знаю", "Побачиш", "Переконаємося, коли приїдемо", а під кінець з усмішкою посміхнулася: "А що таке? Тобі не все одно куди? Вже не діють твої зізнання?". Тоді принц ласкаво усміхнувся і прошепотів:

- Добре, не запитую. Головне, що ти одужала і зараз поруч зі мною. Знаєш, я зовсім не хочу в столицю, бо все повернеться на свої круги. Вічні справи і вся ця заклопотаність, а ми знову будемо сваритися... А як добре пожити нормальним життям, де ми не маємо грати перед кимось роль, а просто жити як нам хочеться...

- Якщо ти хочеш відмовитися від титулу і пожити своїм життям...,- розпочинаю я, але Арлет усміхається і швидко продовжує:

- Яким своїм життям, Ельзо? Мені важливі насамперед люди, а не декорації...

Минуло кілька годин, як карета зупинилася, а Алер повідомив нам, що ми на місці. Перед нами був дуже ошатний і доволі багатий маєток з великим садом та навіть бесідкою. Оглянувшись навколо, Арлет усміхнувся до мене:

- Куди це нас закинуло? Така краса...

Я зітхнула, також ледь усміхнувшись. Взяла принца попід руку, після чого ми повільно рушили до будинку.

- Ох, не знаю, Арлете, що має бути. Ти лише не хвилюйся, добре? Бо тоді я хвилюватимуся, а мені не можна... Я так ледь на ногах стою,- я намагалася підготувати принца. І, можливо, шановні читачі здогадаються до чиїх дверей ми наближалися, але юнак ні краплі не зрозумів.

- А хіба в мене погано з нервами?,- здивувався брюнет. Я продовжувала:

- Ти знаєш, іноді от живеш- живеш собі, про щось мрієш, щось плануєш, на когось злишся... Але от раптово настає така мить, коли все стає неважливим. Мить істини. Зупинилося життя, щоб можна було озирнутися, розставити пріорітети. Але для цього потрібно відпустити минуле, все вияснити і забути один раз на все життя. Ми тут... Перед дверима... Нас розділяє один крок. Зараз та мить. Тобі буде важко, але я поруч- не забувай. І не думай: ти не втечеш, я не дозволю тобі...

- Ельзо?,- прошепотів принц, пильно на мене поглянувши.- Невже ми...?

- Так, Арлете,- похитала головою я і постукала у двері. Чорнявий розпочав важко дихати, розхвилювавшись. Мабуть, він сердився на мене, але я пробачала це йому. Напевно, я теж сердилася б, будучи на його місці... А проте я точно знала, що кароокому необхідна ця зустріч. За хвилинку нам відчинили двері. На порозі постала вродлива жінка. Я одразу зрозуміла, що це пані Анна, мати мого друга, оскільки їх схожість мене вразила. Чорне кучеряве волосся, проникливий погляд і ямочки у щічках принц перейняв, схоже, від неї. А проте спершу її увагу зайняла я, вона якийсь час пильно розглядала моє обличчя, а тоді вражено заклякла.

- Хто там, Анно?,- почувся оксамитовий голос, який дуже нагадав голос Арлета, а за мить перед нами постав поважний на вигляд чоловік: високий і широкоплечий. Він, подібно дружині, був дуже спантеличений, побачивши нас.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись