Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 23 (2)

***
Минуло кілька тижнів.
Сьогоднішній день був би точно таким же, як і всі попередні, якби не та подія, яка зробила його незабутнім. Я приймала відвідувачів у Малій залі, навіть не підозрюючи про сюрприз, котрий підготувала моя підступна Доля в образі молодої і доволі гарної жінки.
Дочекавшись своєї черги і підійшовши до мене, пані поклонилася мені і промовила:

- Ваша Високосте, мене звати Аннет. Я- донька пані Аміни, яка дев'ятнадцять років тому працювала у палаці та приймала пологи Її Величності королеви Акселл. Міледі, моя мати помирає, вона важко хвора, і просить вас прибути до неї. Є щось дуже важливе, що ви маєте знати. Ви не пошкодуєте, послухайте мене, прошу вас...

От так новина. Мої шпигуни, які навіть батьків Арлета знайшли, стільки тижнів не могли розслідувати куди ділася повитуха. І ось переді мною її донька, яка просить мене провідати матір... Неймовірно!
Разом із Арлетом та Армелем ми негайно вирушили у дорогу. Мчали, наче намагалися випередити смерть. І хай не надовго, але нам це вдалося.
Будинок пані Аміни був невеликим, убогим, але затишним. Аннет одразу ж привела нас у кімнату матері. Я заходила впевнено, але відчувала страх перед невідомістю, коли побачила жінку, лежачу на невеликім ліжку. Її зморшкувате обличчя свідчило про похилий вік, а волосся перефарбувалося у сиво-молочне. Та все ж, не зважаючи на це, вона досі була гарною. Її доньці не пощастило цілковито унаслідувати материну вроду, розбавивши ідеальні риси обличчя горбатим носом і надмірно зіщуленими очима, які, певно, передалися від батька. Аміна одразу зрозуміла хто перед нею стоїть, тому важко проковтнула ком у горлі та простягла до мене руки.

 

- Ближче... Підійдіть ближче, Ваша Високосте,- попрохала вона. Я присіла на краєчку її ліжка, натомість жінка розглядала мене своїми тусклими очима, які майже цілковито запеленав морок вічності:- Мені мало залишилося, Ваша Високосте. Усе життя я несла на собі страшний гріх, а коли дізналася, що скоро відлечу до Бога, попросила доньку привести вас. Я маю встигнути попросити у вас пробачення. Можливо, тоді нарешті моя душа знайде спокій...

- То що ж сталося у ту ніч?,- прошепотіла я, відчувши як мороз вкриває мою шкіру.

- Ельзо, коли ви народилися, сталося велике горе... Ваша мати померла, але ви і ваша сестра були абсолютно здоровими. Герцогиня змусила мене скоїти великий гріх. Вона погрожувала мені моєю Аннет, я не мала виходу. Я допомогла їй, промовчала, коли принцесу забрали її люди. Вона взяла вас на руки, аби передати в таємний прохід, але в ту мить зайшла герцогиня Делайн і врятувала вас своєю появою. Хвала Всевишньому, що він послав свою вірну служницю вчасно! Я не змогла дізнатися, що сталося з вашою сестрою, але якщо ви знайдете її, то зможете впізнати. Ви народилися зі спільною рисою- однаковими родимими плямами на правому передпліччі.

- Всевишній!,- лише й змогла вигукнути я. Раніше я злилася і ненавиділа б цю жінку, але тепер, коли вона на смертному ложі, то мої прокляття уже не актуальні... Втім, вона могла померти так і не відкривши мені завісу на той день, але те, що я почула вразило...

- Це ще не все, міледі. Вашу сестру викрали, а на її місці поховали інше немовля. Того ж дня, але годинами раніше, мертвою народилася донька служниці герцогині. Дізнавшись про це, Каролін наказала видати дитя принцесою.

- Який жах!,- вигукнула я, закривши обличчя руками.

- Після того Каролін спершу вигнала усіх фрейлін, а потім убила їх. Я встигла втекти із дитиною. Все життя переховувалася... Але ваша сестра... Сестра має жити... Я пам'ятаю тих людей,... які забрали її. То був чоловік. По імені Кріс... Великий, широко...плечий... Із великою родимкою на щоці... Він служив... Каро...лін... Пробачте мені, моя принцесо... Молю, пробачте...

Аннет зі сльозами впала до ліжка матері, а я відвела погляд, аби зібратися з думками. В ці миті я була цілковито розбитою. Моя душа тріпотіла, наче птаха крильми. Серце боліло: завмираючи і навпаки пришвидшуючись до шаленства. Дихання збилося, а сльози... Сльози геть застелили очі. Істина про мій день народження виявилася нестерпною. Сестру викрали, п свідків убили. Чи буває щось гірше? Чи буває страшніше? "Матусенько",- плаче Аннет над помираючою матір'ю. "Матусенько",- рветься на шматки власне серце. Значить місце, над яким плакала все життя, виявилося захороненням іншої чужої мені дитини. Авітель не помилилася. Повертаю обличчя до повитухи і в ту мить конвульсивно тремчу. Її очі навіки закриті мороком, а вуста скріплені печаттю мовчання.

- Я пробачаю,- шепочу пересохлими вустами і піднімаюся з ліжка, кидаючи погляд на ридаючу молоду жінку. - Співчуваю, Аннет. Я знаю, що ти відчуваєш, повір...

А далі все, наче в тумані. Перед очима моїми розпливається світ, а я не бачу, куди ступаю. Іду навмання, чуючи лише биття власного серця. Тук-тук... Що ж за життя у мене? Тук- тук... Краще б померти... Тук-тук... Я проклята... Проклята цією змією! Але ні! Я не помру до миті, поки не помщуся! Я помщуся за страждання моєї родини... Я знайду сестру... Мою сестричку... Саме ця ідея стала моїм єдиним проблиском світла. Арлет наздогнав мене, повернув до себе і міцно обійняв, не сказавши ні слова. І вже в нього на плечі я заридала в увесь голос. Тут був і Армель... Історія, почута нами, не могла залишити байдужою. Повернувшись у палац, я навідала кладовище, помолившись за душу тієї дитини, яку я раніше називала рідною і попрохавши у матері допомоги.
А потім розпочалася моя баталія. З цього дня я усі свої сили направила на пошуки Адель, яка, наче під землю провалилася. Каролін я усіляко обминала за проханням Арлета, Армеля і навіть тітоньки, а коли все ж не виходило, то була справжня війна. Кожна із нас припинила приховувати ворожнечу навіть на людях, але поки вона не здогадувалася, що я про все знаю. Паралельно з пошуками сестри я розробляла план помсти, який заключався у тому, щоб відібрати в дружини дядька всіх, кого вона любила.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись