Коли Янголи поруч

Розмір шрифту: - +

5

Я призвичаювався до її відсутності. Став ще більшим відлюдьком, аніж дотепер. То були місяці моєї журби. Голова нагадувала склад непотрібних речей, а час спливав дуже повільно, іноді, здавалося, що він зовсім стоїть на місці.

З Максом ми подружилися по-новому. Він подорослішав і більше не викликав долю на герць. То був той етап стосунків, на якому ми обоє утверджувались в нових ролях – зрілих та відповідальних юнаків, як це і личить випускникам.

Під кінець літа я скористався запрошенням свого брата Юліана та провів з ним та його чарівною донечкою кілька днів на морі. Два дорослі чоловіки й біловолосе чотирирічне дівчатко – оце було видовище! Та я не міг відмовити, бо в липні Юліан втратив свого найкращого друга Яна, а мені й так було нічого робити, бо Макс з Діаною майнули в гори, Гай знову пропадав на круїзному лайнері. Збираючись у цю подорож, я довго вагався, бо два пригноблені чоловіки – не найкраща опіка для малої дівчинки. Втім, тоді я ще не мав уявлення, на що здатні діти, бо досі роль мене, як хрещеного, зводилася до безуспішних намагань навчити її зав’язувати шнурівки.

- Я радий, що ти з нами, - зрадів Юліан, побачивши мене з валізою на порозі свого помешкання у день від’їзду.

- А хто ж перебинтовуватиме їй пальчик, як вона скалічиться? – засміявся я, бо незважаючи на свій солідний вік, Юліан і далі страждав на гемофобію.

- Ну, тоді це багато пояснює.

- Дядечко Жан! Ура! Дядечко Жан їде з нами… - закричало дівча і з радості вистрибнуло мені на груди. Крихітні рученята обвили мою шию, а я навіть не дихав, боячись зламати їй ребро, бо дівчинка була така тендітна, що з легкістю могла б пролізти крізь дверцята для собак.

- Єво! – жартома посварився Юліан. – Дай нам від’їхати хоча б зо дві сотні кілометрів, а то він ще передумає.

- Правда, ти не передумаєш? – щебетала вона, пестячи мене по голові. Скільки пам’ятаю її, вона завжди любила обійматися.

- Нізащо, - впевнено відповів я, цілуючи малу в носик. Її безпосередня посмішка – один з артефактів влади наді мною. Я любив її до безтями, бо своєю обчикриженою гривкою вона нагадувала мені Еріку в той час, коли я ще був мазунчиком долі. І як би не наївно це звучало, я плекав примарну надію, що може цього разу життя обере для нас один маршрут…

І так, Єва Горняткевич – це ціла жменя дзвінкого сміху та півкіло ідей з витівками. На неї не можна дивитися й при цьому не любити, бо сяйво, що виходить з її обличчя, могло б змагатися з сонячними променями, а бачили б ви її оченята і брови шнурочком! І пишні кучері, кольору цвіту мімози!

Дивовижну історію народження цієї вертлявої дівчинки у нашій країні не знав хіба що глухий або черствий. Вона з’явилася на світ на сьомому місяці вагітності, бо її мама, зрозумівши, що не зможе існуванням немовляти маніпулювати Юліаном, спровокувала пологи. Та всупереч усім прогнозам, дівчинка вижила й стала справжньою красунею. Щоправда, з батьків у неї був тільки зразковий татко, котрий доклав величезних зусиль, щоби перехитрити гени. І йому це вдалося, бо від матері через кров їй передалося хіба трохи кокетства…

Болгарія зустріла нас проливним дощем, від якого вже до вчора не залишилося сліду. Ми поселилися в сусідніх номерах готелю, розпакували речі, а після вечері в одному з пляжних ресторанчиків вирішили трохи прогулятися. Відверто зізнатися, від цієї поїздки я не очікував якоїсь сенсації, тим більше не думав про розваги. Втім, того літа, уперше за два роки, я не почувався самотнім. Без перебільшення, це був найкращий відпочинок у моєму житті. І все завдяки Єві, котра просто не дозволила нам сумувати й укріпила нашу з Юліаном дружбу. Це були цілих два тижні безперервного прибою щастя, за які я зрозумів, що немає нічого понад любов. Ти можеш мати гарне виховання, добру освіту, червоний диплом, або ще один, червоніший за попередній, здоровий глузд. Але в порівнянні з тим, чим була для Юліана його донечка, я розумів, що це ніщо. Тільки тоді, коли дивишся, як її маленька ручка ховається у твоїй долоні або прокидаєшся вранці, а вона на стіні біля ліжка червоним маркером намалювала для тебе серце, осягаєш найвище. Осягаєш серцем, а решта цілого світу – то просто копійчана решта, не варта уваги.

У перший день нашого відпочинку Єва заснула дуже швидко. Я посидів на балконі, поки Юліан допоміг одягти їй піжаму та прочитав казку. Соромно зізнатися, та я й сам прислухався до пригод, що трапилися з русалочкою. Потім Юліан приєднався до мене і - ви не повірите, про що ми розмовляли того парубочого вечора за пивом. Якщо вам на гадку прийшов футбол, то це хибний маршрут, бо ми балакали про речі, котрі хлопців зазвичай не цікавлять. І якщо до цієї поїздки я ще думав, що Юліан страшенно бідолашний, бо марнує свою молодість на передчасну роль татуся, то сьогодні я навіть йому трохи заздрив, бо в свої неповних пять про любов Єва знала стільки, скільки деякі дорослі не дізнаються за усе життя.

- Єво, виходь з води! – голосно гукнув Юліан малій, глянувши на годинник. Це був четвертий день нашого перебування на морі. Ми сиділи під парасолькою, в тіні невеликої пальми і стежили, як Єва зводить з піску чудернацькі фігурки чи занурює ногу в вводу, а потім біжить до берега, граючись у собі лиш відому гру. Я більше не вважав її космічною істотою. Мене усього наскрізь пронизувала хвиля розчулення. Он малеча бере камінець своїми крихітними пальчиками, он нагортає купу піску для якоїсь експозиції, а чого варті її дрібні сліди на мокрому піску!



Ліка Шуліч

Відредаговано: 06.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись