Коли Янголи поруч

Розмір шрифту: - +

9

Січень розпочався тріскучими морозами. Пацієнтів було дуже мало, навіть, тих, що з переломами та сильними забоями. Я вирішив, що не поїду на Різдво додому, бо, не зважаючи на те, що в моїй голові продовжувався липень, тут, далеко від усіх тих подій, почувався ліпше. То ж подумав, що попрошуся знову на чергування. Та коли наступного дня я прийшов на роботу, до мене в кабінет несподівано зайшла Кіра.

- Професора не буде кілька днів, та він категорично заборонив ставити тебе на чергування. Отож, у тебе вільний цілий тиждень.

Я розумів, що сперечатися з цим марно.

- Поїдеш додому? – запитала вона й несміливо підійшла ближче.

- Ні.

- А твоя пропозиція дружби ще актуальна?

- Звичайно, - відповів я й ми з Кірою обійнялися.

- Тоді я можу запросити тебе відсвяткувати Різдво у нас вдома. Мої батьки завжди раді гостям…

- Не думаю, що це добра ідея.

- У такий день ніхто не повинен сумувати… І не переймайся так. Моя пропозиція до нічого тебе не зобов’язує, я все чула… І не тільки я…

- Пробач…

- Якби ти розповів про Еріку з самого початку, мені було б легше.

- Я подумав, що було б якраз навпаки.

Тієї миті завібрував мій телефон і я жестом запросив Кіру сісти, адже ми не завершили бесіди, а для відновленої дружби – це найкращий початок. На дисплеї висвітився напис Гай Рижан, з яким ми не бачились десь пів року. Літо він провів на якомусь лайнері, а потім зв'язок між нами обірвався. Він обрав собі фах гінеколога та поїхав практикуватися на схід, в якусь обласну лікарню, незважаючи на те, що його батько був головним лікарем шпиталю в його рідному містечку. Дивний вчинок, як на мене, та про мене він міг подумати те ж саме. Чого, мовляв, було пхатися аж на північ. Отож, я страшенно зрадів, почувши його голос, хоча друзями-нерозлийвода нас і не назвеш.

- З Новим Роком.

- І тебе також. Навіть не уявляєш, який я радий тебе чути.

- Чого ж не уявляю? Ти ж там на засланні.

- А, певне з Максом бачився? Зізнавайся, не викажу.

- Він і справді телефонував на днях. Сказав, що ми тебе втрачаємо. Знаєш, що це значить?

- Необхідна дефібриляція.

- Отож-бо. Судячи з твого голосу, він має рацію.

- Все, що він має, це надмір фантазії. Та приємно чути, що ви з ним порозумілися…

- Чому б і ні. Узи Гіменея пішли йому на користь - він врешті став людиною… Комусь білявка рятує життя, комусь псує…

- Ого, скільки пафосу. Маєш щось проти білявок?

Я глянув на Кіру, котра нахнюпила брови, й приклав пальця до уст.

- Ага, і для мене знайшлося трохи лайна.

- Аж так зле?

- Ще гірше. Послухай… Я збираюся на Різдво у Зимогір’я, це від тебе 52 кілометри на північ. Макс сказав, що ти залишаєшся у Верхньому Гребені. То може проведеш ті свята з нами? Цього року у нас, щоправда, не так весело…

- Гаразд, залюбки, - одразу ж погодився я, бо раптом захотілося побачити когось із давніх друзів. До того ж, це була практична відмовка для Кіри, бо я не вірив у дружбу між чоловіком та красивою жінкою й не хотів подавати їй зайвих надій. А ще менше прагнув знайомитись з її батьками.

- Я привезу тобі магнітик зі сніговичком, - тільки й сказав я їй на своє виправдання.

Мою відмову Кіра сприйняла без образ та навіть провела до машини. Потім напоумила купити подарунки й радо погодилась долучитися порадою до їх вибору. Однієї миті я навіть подумав взяти її з собою, та потім вирішив, що це було б значно гірше за знайомство з батьками. Тому я подякував їй за клопоти та поїхав, не оглядаючись.

У Зимогір’я прибув десь під вечір. Гай радо представив мене своїм близьким, а після того, як я роздав усім подарунки, повів мене у приготовану кімнату. Про біду, котра цьогоріч постукала до їх оселі, він не обмовився жодним словом. Та й навіщо. Я знав про неї все і в цій темі, ще донедавна, ми з Гаєм займали ворожі позиції. З самою Ліаною нас познайомив Юліан, коли у його житті вона була найважливішою людиною. Втім, стосунки в них не склалися й дівчина вийшла заміж за Яна Доріса – найкращого друга Юліана, хворого на розсіяний склероз. Я, звісно, стояв за брата горою і ми з Гаєм часто не сходилися в оцінках вчинку його сестри. Та це більше не мало значення, бо цієї осені Ян несподівано відійшов у Божі засвіти і це значило – прости Боже за такий хід думок, що в Юліана тепер є шанс, адже він ніколи не переставав її любити. Але коли наступного дня батько Гая привіз Ліану з її чотирирічною донькою, я зрозумів, що це надто велика ціна за щастя й що наша з Ерікою історія у порівнянні з бідою цієї дівчини – це просто подряпина.

У гостинному домі Рижанів я провів чотири дні. Напередодні від’їзду, після обідньої трапези, коли на вулиці трохи посутеніло, я побачив, як Гай, одягнувши пухову куртку поверх водолазки, вибіг на двір. За час мого гостювання нам так і не вдалося поговорити по-чоловічому, тому я, прихопивши пальто, пішов за ним.



Ліка Шуліч

Відредаговано: 06.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись