Коли Янголи поруч

Розмір шрифту: - +

11

Моя практика закінчилась в кінці місяця. Я спакував свої речі в автомобіль й прийшов за документами до професора Філя. Покидав це місто без жалю, бо не зважаючи на Кіру, легкий невинний флірт з якою закінчувався моїм від’їздом, та набутою славою героя, у зв’язку з врятованим життям синові прокурора, я не був тут щасливим. За цей рік моє життя можна було описати титрами нудного кіно, де я був об’єктом співчуття, й переглянувши яке, одразу хотілося його забути.

Прощалися зі мною усім відділенням. Професор Філь навіть запросив мене на роботу, адже у них з’явилася вакансія хірурга після звільнення пана Варшавеля, котрому прокуратура добряче нерви потріпала. Про цю історію не забули, однак розповідали про неї шепотом. Професор Філь написав мені найкращі у світі рекомендації, але я не був собою задоволеним. Який з мене лікар? Навіть собі не можу допомогти. А всього тільки й треба, що заштопати місце, звідки вирвали серце.

- Як я зможу вимолити у тебе пробачення? – запитав я в Кіри перед самим від’їздом, маючи на увазі поцілунок та її розбиті надії на продовження наших стосунків. Між нами й досі залишалося щось незрозуміле, щось більше за тісний емоційний зв'язок. За той місяць після поцілунку ми нічого не з’ясували між собою, а я почувався справжнім ідіотом, бо їхав додому, не маючи певності, що ми з Ерікою будемо разом.

- За що? За те, що поводився як чоловік? Ми надто довго знаходились ближче, аніж поруч. Ти самотній, я гарна та закохана…

Кіра засміялася. Її виправдання для мене звучало дуже правдиво, бо я чесно спробував замінити нею Еріку. І в тому, що це виявилося лише ілюзією, я винен наполовину. Бачить Бог, я не навмисне.

- Доля – це стихія. Марно боротися з нею. Просто будь щасливий.

- Мені бракуватиме тебе.

Ми обійнялися і я змусив себе сісти в машину.

З трепетом у серці я повернувся додому, де нічого не змінилося. Мама була так ж гарна, як завжди. Хіба для тата цей рік позначився невдачею на політичній арені. Та він не дуже тим переймався, адже добре розумівся на циклічних процесах і знав, що фаза дна скоро мине. Я ж не поділяв його ентузіазму, бо в моєму випадку вона щось надто затяглася. Тато взяв відпустку і ми з радістю змарнували кілька днів на риболовлю. Там він розповів мені про ту аварію.

- Водій помітив за кермом чоловіка, що заснув. Він подав сигнал, та було надто пізно. Їх машина виїхала на зустрічну смугу й врізалась у нас. Їм не пощастило, а нас врятувало трохи везіння, подушки безпеки та, зважаючи на погодні умови, невелика швидкість. Коли прибули працівники швидкої допомоги, мені сказали, що пара загинула на місці, а потім я втратив свідомість…

Виглядало на те, що то була прикра череда обставин і я не мав за що йому дорікати. Не вірити батькові теж не було підстав. Я знав його не так добре, якби мені хотілося, та він не був фальшивим демагогом і три каденції мера були більш, ніж доказовим аргументом на його користь.

Липень закінчувався, ейфорія зникла і я дедалі більше нервував. Цілий місяць блукав вулицями міста, з надією побачити Еріку. Шанси зустріти її маліли з кожним днем і навіть про свої сподівання я думав з іронією. Коли одного прохолодного дня зателефонував Макс і запропонував зустрітися, я охоче склав йому товариство.

- Нам треба пошептатися по-чоловічому, - пояснював він Діані. – Жана турбує біль у серці.

- Боюся, це той випадок, коли нітрогліцерин не допоможе, - вона похитала головою, гучно цмокнула мене в щоку, як робила колись, та, спорядивши Марка у візочок й давши нам цілу купу розпоряджень, провела до дверей.

- Боже, я ледь не віддав її тобі! – мовив Макс, коли ми вийшли з під’їзду.

- Так, ти був ще той ловелас! – погодився я й запитав: - Як вам ведеться на господарстві?

Ми давно не бачились з Максом. Він відростив бороду на підборідді й подорослішав. Навіть своє ім’я типового піжона змінив на поважне Максим Германович, а мені на мить здалося, що це зовсім інша особа й те колишнє життя з гулянками не має до нього жодного відношення.

- Гарненько, дякую. А як твоє „нічого”?

- Живу собі, як умію.

Я не став розповідати йому про справжню причину своїх прогулянок, хоча міг, бо розважливість Макс більше не сприймав за повну деградацію залицяльника в моєму тілі. Та це була моя філософія абсурду і я не став морочити йому голову.

- Вернувся з поневірянь, - продовжив я. - А як Діана? Не скаржиться?

- Ні. Наздоганяє програму.

  • було важко уявити, щоб такій лялечці, як Діана – у доброму розумінні цього слова, - подобався запах відригнутого, схожого на сироватку молока.

- А як тобі роль татуся?

Ми присіли на дерев’яну лавочку гірчичного кольору і, зробивши комічну гримасу до Марка, він відповів:

- З кращою я ще не стикався. От закінчимо інтернатуру, й одразу ж заведемо собі дівчинку.

Я посміхнувся, бо з такими генами, як у них, вони могли сподіватися на справжню принцесу. Я порадів за їх щасливу родину, хоча, якщо бути чесним до кінця, не давав їх шлюбові жодного шансу. Був занадто категоричним, бо ж добре знав усі темні сторони Макса. Вважав його геть зіпсованим екземпляром, а розлучення - тільки питанням часу. Думав, скоріше на вербі виростуть груші, ніж він зміниться. Та всупереч моїм сподіванням, їм добре велося разом. Вчорашній бунтівник Макс несподівані батьківські обов’язки перейняв з такою готовністю, ніби вчився на няню, а не на кардіолога. А Діана розквітла, немов та водяна лілія на весні. Навіть ті кілька кілограмів, які були неминучим доповненням до материнської радості, не позбавили її шарму. І це таки про щось свідчило…



Ліка Шуліч

Відредаговано: 06.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись