Коли земля не може бути пухом...

Розмір шрифту: - +

V

Надто плідним цей день аж ніяк не назвеш. Я постійно відволікався і все ніяк не міг проникнутись робочим процесом. Моя розгубленість не пройшла повз увагу Романа та Тетяни.
- Дмитре, може кави?  -  запитала помічниця Романа.
- Ні, дякую, - як тільки зібрався попросити звіт за перший квартал,  почув характерний звук повідомлення на гаджет.
"Привіт. Як ти?"
Це була Людмила. Вона вперше за ці дні мені написала, очевидно, зрозумівши, що при від’їзді трохи перегнула палицю. 
Я не знав, що відповісти, бажання розмірковувати над нашими відносинами зовсім не було, тому обійшовся простим: "Все добре, багато роботи".
Зрештою, Роман вирішив мене відволікти.
- Робота не вовк, в ліс не втече, а ми якраз і можемо... Біля Рівного є багато чудових місцин. Чого тільки вартує наш "Тунель кохання". Туди, між іншим, туристи із всього світу їздять. Тараканівський форт -  то взагалі окрема історія, одним словом. бути на Рівненщині - гріх того не побачити. 
Колеги перемовилися між собою і взяли ініціативу у свої руки. Поки ми з Романом закривали нагальні на сьогодні питання, Тетяна похапцем подалася з офісу. А за півгодини ми вже їхали автодорогою у напрямку Львова.
- Куди прямуємо?  - запитав я. 
- Покажемо вам фортифікаційну споруду. Місце цікаве своєю багатою історією та містичними історіями, - розтлумачив Роман та натиснув педаль газу службового авто.
Їхати з вітерцем довелося недовго - попереду виднівся довжелезний затор. До позначки «село Панталія» було кількасот метрів, але ця відстань здалася вічністю. 30 хвилин задухи у автівці і ми зрозуміли причину - у кюветі лежав розтрощений автомобіль, за кілька метрів від нього тіло, накрите простирадлом. Поліція, медики та навіть рятувальники…Вочевидь, тіло довелося демонтувати з деформованого автомобіля.
Тетяна охнула, але очей не відвела.
- Це місце, певно, якесь зурочене. Тут завше страшні аварії...
Далі я її майже не чув, вона щось стала розповідати про оті усі ДТП, а я прикипів очима до дерева, з-за якого, на якусь долю секунди, визирнув жіночий силует. І я його вже бачив... тієї ночі на кладовищі. Морозець пробігся по моїй спині і зачаївся у низу живота.
- Так, жахлива картина, - мовив Роман, помітивши мою реакцію. - ДТП тут дійсно надто багато, у тому числі і з летальним кінцем.
Ми так і не доїхала до Тараканівського форту. Півтори години у заторі виснажили та звели нанівець усю ініціативу навіть у моїх колег. Аби день не минув даремно, ми зупинились у придорожньому генделику. На питання Романа, чи можна дістати трохи власних харчів, колоритна жіночка за барною стійкою відповіла:
- Мостіться у самій далекій бесідці і робіть, що заманеться. Мені головне, щоб ви замовлення на барі зробили.
Бесідка, до слова, виявилась досить затишною та зручно, нам навіть принесли пледи. Тетяна хазяйнувала за столом, викладаючи придбані заздалегідь смаколики.
Змучена та трохи розгублена офіціантка принесла нам пересмажений з нашого ж м'яса шашлик та придбане "з під поли" домашнє вино. Вино було відмінним.
Ясна річ, ніхто не біг до нас, щоб зайвий раз замінити попільничку чи наповнити спустілі келихи, але ось ця провінційна байдужість до клієнтури була нам нині дуже доречною. Ніхто не набридав  -  це тішило.
Сердечних бесід не було, хоча ми з Тетяною вже закінчували другу пляшчину винця. Роман, який був за кермом, навідріз відмовився навіть пригубити, аби оцінити неповторний букет напою.
Зрештою на дворі стемніло, нас добряче почали діймати мошка та комарі.
Час вирушати додому.
Їхали у повній мовчанці. Кожен поринув у власні роздуми, я своїми знову був у дитинстві...
У центрі Рівного я попросив Романа, аби він зупинився біля Покровського собору.
- Дякую за компанію, колеги. Завтра у нас багато роботи.
- Добраніч,  Дмитре, - сказала Тетяна, а Роман на прощання потиснув мені руку.

 



Віта Климович

Відредаговано: 31.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись