Коли земля не може бути пухом...

Розмір шрифту: - +

VIII

...Вони були молодими, амбіційними, сповненими планів, а ще відчайдушно закоханими. На початку ніхто з родичів пари не надавали ваги їхнім стосункам - діло молоде, сьогодні любов, а завтра почуттів, як і не було. Коли Сергій почав натякати батькам, що Оксана "саме та єдина", у захваті вони не були. Оксана дівчина хороша, але якась вона надто інтелігентна... і бідна. Родина Сергія була заможною, у народі їх звали "торгаші". У свій час батько сімейства Ростислав Андрійович "розкрутився" і нині був власником кільком м'ясних точок у місті. Рідня Оксани вчителювала і статків великих не мала. А те, що їхня невістка мріє стати співачкою, то ж узагалі "курям на сміх".
Інтриг, щоб пара розійшлась, ніхто не плів, але все частіше звучало на адресу Сергія:
"Ти сину не поспішай, вспіється ще".
"Не наразі синку, он у батька угода зірвалася вигідна, не до того йому".
"Встигнете ще, щоб женитися багато розуму не треба".
Сергій був парубок кмітливий і добре розумів, до чого хилять батьки. сперечатися не став, але рішення своє вже прийняв.
Батьки Оксани потенційному нареченому симпатизували, хоч щоразу ніяковіли у присутності ймовірних сватів. Надто масними жартами вони сипали, надто прямолінійними були... Зате заможні, - міркували батьки дівчини. Дівчина не буде бідувати, але то ж потім, після весілля. А поки треба на те весілля грошей назбирати, а де є їх узяти... Жити разом у цивільному шлюбі – боронь, Боже, що ж люди скажуть. Ні-ні, усе має бути правильно.
Поки батьки подумки вирішували долі своїх нащадків, Оксана та Сергій вирішили піти власним шляхом. Громадському шлюбу бути, принаймні поки не підкоплять грошенят на весілля. Сергій з молодецьким запалом вирішив, що батьківських грошей не проситиме, та візьметься самостійно розкручувати презентовану раніше батьками торгову точку. Місце було "глухуватим" і оборотів великих не мало. Ростислав Андрійович зумисно віддав його сину - якщо зуміє там бізнес на ноги поставити - будуть з нього люди і за сімейний бізнес можна не хвилюватися. Оксана ж вирішила інтенсивніше зайнятись репетиторством.
Молодята розуміли, щоб власними силами кошти на весілля зібрати, треба буде добряче попітніти. Складність була ще й у житлі. Оренда квартири у Рівному - забаганка не з дешевих, а при запропонованих цінах навряд чи вдасться щомісяця багато відкладати.
На поміч прийшла бабуся Оксани - Маргарита Степанівна. Старенька запропонувала дітям півбудинку у повне їхнє розпорядження. Жінка знала, що скорше усього накличе гнів батьків на власну голову, та вештатись дітям по чужих квартирах не дозволить. А ще таке щире кохання пари так нагадувало її найкращі роки зі своїм єдиним, але вже покійним чоловіком.
Коли Оксана з Сергієм сповістили батьків про власні плани на спільне життя, то, як і очікували, наштовхнулися на стіну непорозуміння та навіть люті. Аби емоції трохи вгамувалися та затихли, Оксана та Сергій подалися на два дні до Львова. Закохані вирішили, що цього часу буде досить, аби пройшли перша хвиля незадоволення, за якою настане  момент конструктивного діалогу.
Вони поверталися з міста Лева спекотного травневого дня.
- Алло, мамо, ми їдемо у Рівне. Будемо у місті, заїдемо до вас, привеземо гостинців. Зателефонуй, будь ласка, бабусі, скажи, що ми вже в дорозі, нехай не хвилюється.
- Алло, мамо, ми з Оксаною вже повертаємося. Спочатку заїдемо до її батьків, тоді до вас. Цілую.
Попри приязні слова дітей, батьки  відповідали холодно та сухо... Цього вони собі так і не пробачать, бо через півтори години люди у погонах сповістили, що їхніх дітей серед живих більше не має.
Автомобіль врізався у дерево, смерть була миттєвою, шансів вижити не було. Згодом у поліції сказали - за кермом була Оксана.
- Батьки од горя показилися. Родина Сергій винуватили у всьому Оксанку, батьки Оксани винуватили хлопця, мовляв чому пустив за кермо, вона ж навіть прав не мала. Дмитрику, аби тільки чув, як вони лаяли одне одного, якими прокльонами сипали... Казала їм -  вгомоніться, дітей не повернути, та коли така біда, хіба ж достукатися до розуму... Принесла я їм обручки, які діти придбали на власне весілля, кажу -  їх поховати разом треба, мо хоч на тому світі поберуться... Та де там, вони й слухати мене не стали. Так і понесли мою Оксанку у весільній сукні на нове кладовище, а його на цей цвинтар, що поряд. А обручки я в труну онучці поклала...

 



Віта Климович

Відредаговано: 31.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись