Коли земля не може бути пухом...

Розмір шрифту: - +

XI

Уже згодом, проводжаючи додому, Наталія Петрівна розповіла, що цю хустинку вона особисто поклала у труну для доньки. До будинку я заходити не став. У подружжя, яке втратило єдину доньку вісім років тому, мала бути не проста розмова.
На завтра ми домовились зустрітися і піти до батьків хлопця...

Ірина Миколаївна зустріла нас тихо і спокійно. ЇЇ очі були червоними та заплаканими, видно що ніч була тяжкою.
При цій зустрічі я був просто невеличким доповненням, свідченням того, що усе відбувається насправді. Щоб не заважати, я ходив від полички до полички, розглядаючи світлини, статуетки та книги, час від часу вловлюючи окремі фрази жінок.
...усі ці роки він снився мені, все дивився і мовчав...
...біда засліпила нас, я відріклася від рідної матері...
...ми маємо виправити ту страшну помилку і поховати їх разом...
... треба знайти їм місце, це не проста процедура...
...Ростислав звернеться куди потрібно, будемо надіятись, йому не відмовлять...
У моїй кишені завібрував телефон, на моніторі висвітилось: "Вибач мене. Я скучила".
Я відчув, як я скучив за Людмилою і одразу став дорікати собі, як я міг усі ці дні ігнорувати її. Страшенно захотілося пригорнути до себе її струнке тіло і занурити носа у довге шовковисте волосся.
Моє відрядження мало би тривати ще одну добу, але раптом відчув, що маю їхати вже. Цього разу я свою місію у Рівному виконав.
Перепросивши та заливши жінок на одинці, я пішов до офісу.

 



Віта Климович

Відредаговано: 31.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись