Коли земля не може бути пухом...

Розмір шрифту: - +

XII

Роман та Тетяна замовили мені квиток до Києва та підготували усі необхідні документи.
- До наступної зустрічі, - попрощався Роман.
- Сподіваємося,  Рівне вам запам'яталося не лише пивом?
- У цьому можете не сумніватись.
Зібравши свої речі, я зайшов подякувати за житло Маргариті Степанівні. На порозі я зустрів Наталію Петрівну, вперше за багато років жінка навідалася до  матері.
Ми попрощались дещо сумбурно та ніяково. Вже коли я був біля хвіртки, мене гукнула старенька пані.
- Цієї ночі Оксана снилась, чомусь мені здається, що востаннє... Але я не про те, вона мене просила передати такі слова: "Олеся любить тебе і просить нікого не винуватити у тому, що сталося". Ти розумієш про що мова?
- Так, Олеся -  то моя мама.
Я розвернувся і швидко пішов геть, не хотів, аби хто бачив сльози у моїх очах. У смерті своєї мами я винуватив усіх - себе, її, тата, водія клятого ВАЗа, який влетів у її "Гольф". Оце змішане відчуття вини і звинувачення не давало мені спілкуватись з рідним батьком, ходити на могилу до матері, нормально спати ночами... Мені хотілося розридатися, як маленькому хлопчику. Ноги занесли мене на цвинтар до могили Сергія, і більше я стримувати себе не міг.
- Ви передайте їй, я буду жити по новому... і що я люблю її.
Рейсовий автобус їхав нічною автодорогою майже безшумно. Ми переписувались з коханою невеличкими повідомленнями, заграючи і підігріваючи себе перед зустріччю.
"До речі,  телефонували з СТО , твоє авто відремонтували"
"Це добре, поїдемо вихідними на відпочинок"
"Я тут подумала, може ти мене навчиш кермувати? Якщо у мене виходитиме, я б на права здала"
"Краще не треба"
"Чому?"
"То довга розмова"

 



Віта Климович

Відредаговано: 31.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись