Колоски

Розмір шрифту: - +

...

Я довго цілився в крука з рогатки. Гарної, зручної, старанно власноруч вирізаної з горіха. Пальці вже почали боліти від напруги, та другого шансу цей птах не дасть. Я і так півдня сидів на цій старій вербі, замаскувавшись омелою, та чекаючи здобич, адже круки, і не лише вони, зараз обережні стали до біса.

Великий чорний птах, наче знущаючись, все вертівся, неквапливо вмощувався на гілці, уважно оглядаючись навкруги. Лякливі вони, страх які стали. На гілки нижче верхів’я майже не сідають. Більшість своїх улюблених місць збору покинули. Оце випадково натрапив на суху вербу в яру і очам не повірив – крук, що сидить низько! Я звичайно вчора зробив вигляд, що не звернув уваги, пройшов повз, поганяючи колгоспне стадо до села. Бо знаю, зупинись і роззяв рота – все, тиждень потім птахи і близько не підлетять. То тільки бовдури вважають птахів дурними, насправді вони до чорта розумні. Іноді, як на мене, розумніші за людей. Отож я ввечері старанно вдавав зайнятість коровами, повертаючись до сухої деревини виключно потилицею та активно ляскаючи батогом, а сьогодні вранці, затемно, повернувся підготовлений.

Нарешті крук завмер і я, примруживши одне око, запустив каменя. Ледь чутний свист і здобич, розкинувши крила, тяжко падає з гілки. Все ж не дарма мене друзі поважають за влучність.

- Так! – я радісно махнув руками, і ледь не звалився з гілки на якій сидів, бо ноги, як виявилось затерпли. Та часу розім’ятись не було, бо крук міг швидко очухатись, і тоді ми сьогодні залишимось без вечері. Жорсткої і жилистої, але ситної вечері. І якщо я ще якось переб’юсь, то менші, що і так ледь повзають, знову будуть плакати і канючити. Вони і так вже як скелети - шкіра, кістки і очі. Ні, малі звичайно намагаються жаб ловити, та спробуй зараз знайти ту жабу. Всіх вже поїли, та головастиками позакусювали.

Сплигнувши з дерева я хутко побіг до заростей очерету, в які впала наша вечеря. Босі ноги грузли в багнюці, шкіру неприємно шкарябало сухе листя, та я, підкотивши холоші штанів, пробирався до своєї здобичі. Ледве встиг. Птах і справді попався здоровий і вже тріпався, намагаючись прийти до тями. Кусок граніту то звичайно сильна штука, та не на такій відстані.

- Е ні, пташко, вибачай, але сьогодні ти їжа. – промовив я, зв’язуючи йому лапи та дзьоба, аби мішковину не порвав, та закидаючи трофей до невеличкої суми, що мені пошила бабуся. Тепер можна і додому. Мати і малі вже мабуть зачекались.

Гордий собою я почимчикував до села, відчуваючи себе справжнім чоловіком. Ще б пак, у нас сьогодні на обід буде їжа! І не якась там кора з дрібно порізаною зеленню та трійком грибів, а справжнє м'ясо!

 

- Миколо, де тебе зрання носить? От же ж шалопай! Йди-но батькові допоможи, – незадоволено гукнули мати, варто було мені з’явитись на подвір’ї. Я, проігнорувавши окрик, завернув за хату і зайшов до сіней з іншого боку, де сиділа бабця Олимпіна. Мовчки поставив мішка перед нею.

- Мій же ти хлопчику! Ворона підбив! Та який здоровий! – обличчя бабусі освітила щаслива усмішка, і вона з любов'ю потріпала мене по голові. – Мій же ти мисливцю…

- Допомогти обпатрати?

- Ні, йди краще батькові допоможи, він там знаряддя лагодить. І тобі буде корисно і йому поміч.

- Добре.

- Миколо?

- Так?

- Ти мені пізніше потрібен будеш.

- Коли? Навіщо?

- Ось зараз зарубаю птаха, обпатраю, розберу та поставлю варитись м'ясо, а потім зайду до вас. Підеш зі мною в одній справі. Не тікай нікуди, добре? – бабуся змовницьки посміхнулась і від цієї посмішки стало тепло в грудях. Мати могли кричати, казитись та сварити мене до хрипоти, та все це не мало значення, коли на мене ось так дивилась бабуся. Адже її я любив та поважав, а мати… З тих пір як я побачив її з німцем під час війни, я не міг її пробачити. І те, що матір пробачив батько, виправдовуючи зраду тим, що матір намагалась якось вижити і нас прогодувати, для мене не було аргументом. Батько там воював, а вона тут з німцями… Я не такий малий був, як вона вважала, і багато чого бачив і помічав. А тому всі сварки матері для мене не коштували і одного тихого слова бабусі.

- Добре. А куди? - спитав я зацікавлено. Бабця в мене була розумна і непередбачувана. І якщо в очах мелькає така хитринка, то певно по плану буде щось незвичне.

- Потім побачиш. Все, йди.

Я побіг до батька. Той сидів в хліву, серед інструментів, приладжував косовище до чиєїсь коси. Батько був гарним столярем, гарно вправлявся з деревом, тож нерідко сусіди до нього йшли з проханням полагодиди, зробити. Він робив лави, столи, скрині, лагодив різне знаряддя. Він і мене вчив вправлятись з молотком, цвяхами, рубанком, ножем. Казав, чоловік має вміти полагодити все, що в хаті є, бо інакше який то чоловік?

- О, Миколо, добре що ти прийшов. Бери камінь і займись косою, а ще серпа наточи. Бо матері жати йти завтра, а серп тупий як колода.

- Так, батьку, – я заходився гострити інвентар, в нетерпінні очікуючи бабцю. Живіт звично зводило, хоч я і закинув зранку в рота дві кислички та погриз рогози. Всі думки були про обід і вечерю. Сніданок я пропустив, та й чого ото у малих нещасний краєць хліба забирати, а м'ясо раніше ніж на вечерю просто не звариться. Старий крук це далеко не домашня курка.

 

- Грицю, а мені Микола потрібен. Відпустиш? - з’явилась через деякий час на порозі бабця.

- Так, мамо, - батько чогось тяжко зітхнув і забрав в мене з рук майже наточене косовище. – Йди Миколо, допоможи.

- Ми по лозу, до річки. Візьми мішка і ножа, - кивнула мені баба Олимпіна, і не звертаючи уваги на моє розчарування, подивилась на батька.

- Мамо, ви ж там…

- Сину, я по лозу, не переймайся.

- А мішок нашо?

- Та може ще щось надибаємо, мишей потрусимо, – бабця криво посміхнулась.



Оксана Усенко

Відредаговано: 20.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись