Кому бити у дзвони

Розмір шрифту: - +

Глава 1

Київ, 13 грудня 2013 рік
Чоловік прийшов з напрямку Софійської площі. 
Кремезний, вдягнений у картаті штани коліру хакі, тяжкі чоботи на манер військових та довгу круртку з капелюхом, на якій було дещо забагато хутра, як для суворої чоловічої одежі. 
Короткий зимовий день стрімко добігав кінця, червоне сонце вже сховалось за небокраєм, і на рожевому небі був видний тонкий шматок місяця. 
По стежці, що вилася між сугробами, чоловік вийшов на гору, яка довгим язиком врізалася у Урочище Гончари, спустився трохи долу по схилу у бік новозабудов сучасної Воздвиженки, та за декілька хвилин вже зручно вмостився у низині, прикритій схилом від вітру, де майже не було снігу. Ще трохи, і невеличке вогнище запалахкотіло, невидиме ані з боку Урочища, ані з боку Пейзажної Алеї.
Чоловік відкинув капелюха, під яким ховався довгий русявий чуб, вуса та борода. При собі він мав філіжанку, у якій навряд чи була кава, та упаковку сосисок. Діставши з під поли куртки ніж, завеликий для консервного, він розкрив сосиски, настромив їх на прутики та примостив над полум'ям. Обгортку, трохи повагавшись, кинув вниз по схилу, до Воздвиженки.
Сутінки надходили швидко. Над схилом майнув великий кажан, чолов'яга скоса подивився у той бік та спокійно продовжував смажити свою нехитру їжу. Кажан майнув ще раз, обережно облетів схил та приземлився у кущах неподалік. 
За мить за спиною у чоловіка виросла довга постать худорлявого парубка з великими чорними крилами за плечима. Парубок, хижо посміхаючись, почав наближатися…
- Навіть і не думай, - спокійно, не повертаючись, сказав чоловік. - Сосиску бажаєш?
Хлопець застиг з розкритим ротом. Цього голосу він не чув на пагорбах вже багато років.
- Тож - не хочеш, - констатував чоловік, дивлячись на вогнище. - А будеш? Як там тебе…
- Влад, - похмуро відповів парубок, підходячи до вогнища.
- Еге ж, потворо, я вже і забувся. Вся ваша сімейка - Влади.
- Це ти, Середній? - хлопець підійшов ближче до вогнища, вмостився навпроти чоловіка.
- Я, - послідувала коротка відповідь. - А ти когось іншого чекав, потворо?
- Не називай мене так. Я - Влад. І до речі - ти насмітив, - парубок-кажан продемонстрував чоловікові обгортку від сосисок, яку той тільки що викинув по схилу. - А я цього не люблю. У нас тут, як бачиш, екологія не дуже гарна.
- Ні, за екологію я ще нічого не знаю, - посміхнувся в вуса чоловік. - То ти намагався зжерти мене через це сміття?
Парубок трохи засмутився.
- Та ні, я просто…
- Просто як і раніш жереш все, що бачиш, потворо, - закінчив за нього чоловік.
- Ти завжди мене не любив, Середній, - примирливо сказав хлопець. У світі вогнища було видно його худорляву статуру, бліде обиччя нічної тварі, тонкі губи та темні очі.
- За що мені тебе любити, - знизав плечима чоловік. - Ти жер моїх людей з того самого часу, як ми оселилися тут.
- Але ж вас сюди ніхто не звав, - заперечив хлопець-кажан. - Я б не жер, як би ви…
- Ще одне слово, потворо, і я відріжу тобі саме дорогоцінне, що маєш! - чоловік загрозливо посунувся у бік хлопця. У його руці промайнув давешній ніж.
- Облиш, - Влад поспішно підібрав крила. - Не гарячкуй, Середній. Що нам тепер ділити? Я цей-о… санітар міста. Розкажи краще, чого ти тут? 
- Маю дещо зробити, - невизначено відповів  чоловік.

***********************************************************

Чоловік і хлопець неквапно з'їли по сосисці і вже встигли зробити по парі добрячих ковтків з філіжанки. Нарешті той, кого хлопець називав Середнім, трохи подобрішав.
- То розкажи мені, потворо, чого так людно тут, внизу, - чоловік кивнув на Урочище Гончари, де розкинувся новозбудований квартал Воздвиженка. - Тут завжди було твоє місце. Будувати тут оселі - безглуздо. Так було в мої часи, так буде і зараз.
- Еге ж, - глузливо відповів Влад. - Доліна вампірів, я б так сказав. І розумні городяни досі так кажуть. До речі, я не потвора, а один із старіших…
- Потвор цього світу, - закінчив за нього чоловік. - Так, я знаю, потворо. Розкажи, що тут відбувалося в останні часи, і можливо, я вб'ю тебе не сьогодні.
Дуже задоволенний жартом, чоловік зареготав. Хлопець-кажан скривився і на всяк випадок відсунувся.
- Знаєш, Середній, я волів би краще бачити молодшого з вас.
- Так, він інтелігентна людина, а я - ні. То ж розповідай.
- А Старший…
- Та кажи вже, потворо!
- Немаю чого казати, - знизав плечима Влад. - Вони - тобто люди - в черговий раз будують тут свої оселі. В черговий раз ніхто не бажає тут жити. Ти пам'ятаєш, як тут все відбувалося завжди? Приходили гончари, приходили кожум'яки, приходив інший ремесний люд, а потім все занепадало, - він зітхнув.
- Не роби вигляд, що тебе так непокоїть занепад! - чоловік зробив ковток з філіжанки. - Ти вважаєш це місце своїм, і завжди був радий, коли люди, в черговий раз, шли звідси.
- Так, - коротко відповів Влад. - Був би радий і тепер. То що ти тут робиш сьогодні, Середній?
- Мав… розмову з одним парубком, - чоловік відкусив шматок сосиски і кинув прутик у вогнище. - Звонарем.
- Еге ж, - розсміявся парубок. - То я зрозумів, чого ти, а не Старший. Останній раз дзвонив у дзвони Старший, але це не врятувало місто від навали.
- Що ти знаєш про навалу? - швидко спитав чоловік.
- Яку?
- А ти вже бачиш їншу, потворо?
Влад знизав плечима.
- Що таке “іншу”, Середній? Ти знаєш мої методи. Майбутнє, минуле… Часи і події так змішуються в моїй бідній потворній голові…
- А ти подумай краще, потворо.
Оманливий тон не обманув Влада. Він швидко відповів:
- Так, Середній, я вже бачу іншу навалу, і знов зі сходу. І я не вважаю, що ти, як і Старший, зумієш зупинити її. Доречі, де ти взяв сосиски?
Різка зміна теми застала чоловіка дещо зненацька.
- Е-е… Та купив.
- У крамниці на Узвозі?
- Так.
- А чим же розплатився?
- Та гривнями ж. Не розумію, що тебе дивує? Чим ще я міг розплатится у Києві? - здивувався він.
- Гривнями? - хлопець хутко перехилився через плече чоловіка. - А ну покажи свої гривні!
- На, дивись.
Із кишені з'явилася потерта монета, зовсім не схожа на сучасну.
- Гм… - Влад уважно роздивлявся профіль на монеті. - І взяли?
- Чом би й ні.
- Бариги! - з гіркою огидою сказав вампір. - Дожилися! Гривні вони беруть! Нічого не змінюється в цьому клятому місті.
- Та у чому справа?!
- Ні в чому…  Наступного разу бери сосиски в іншому місці. Бо ці - огидні.
- Ну не знаю, - чоловік покрутив прутик із настромленою сосискою. - Як на мене, то гарні. Та ж я бачу, у Урочищі все ж таки живуть зараз, - повернувся він до давешньої розмови.
- Та як би ж жили, - вампір сплюнув. - Мучаються, як і завжди. Як і тоді як…
- Як Кирило добряче нам'яв тобі боки, - розреготався чоловік. 
Вампір насупився.
- І нічого не нам'яв. Теж мені - Кожум'яка! Я просто здався. Сам.
- Так звичайно…
- Облиш! - сердито гримнув Влад. - Давай-но краще, я тобі ще історію про це урочище розповім. Більш сучасну, так би мовити.
- Чом би й ні, - чоловік роздумливо подивився у сутінки. Час в мене ще є. Трави свої байки, потворо.



Тетяна Юр'єва

Відредаговано: 15.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись