Кому бити у дзвони

Розмір шрифту: - +

Глава 2

- Моя черга травити байку, відсміявшись, сказав Середній. Слухай…

Майже вісімдесят років тому, в невеличкому осередку старовини, проміж великого міста, в Урочищі Гончари проживав різний люд. Українці, євреї, татари… В дво та трьоповерхових будиночках із загальними невеличкими двориками разом святкували Пасху та Пейсах. А на Рамадан їли смачний плов.
Жив тут і ветеринар, що професію свою отримав у спадщину від діда та батька. У лікаря була жінка Марія та двоє синів - Максим та Іван. Родина ця була дружня та привітна. Голову сімейства поважали сусіди, а ще у нього було багато клієнтів із всього міста, хто лікував у нього своїх домашніх улюбленців.
А Марія… Ну що - Марія? Звичайна жінка, яка майже ніколи не виїзжала з рідної оселі далі ніж на Подільский базар. Так, вона навіть бачила море, бо декілька разів з чоловіком та синами відвідувала кримські курорти, але ж світ - такий великий, а їй було вже майже сорок років. І ці невтішні думи відвідували її все частіше. А часом підштовхували на дивні вчинки.
Одного разу, весняним вечіром, вона довго стояла у тіні великого бузкового куща на дворі власної оселі, жадно заглядаючи у вікна. Що вона там хотіла побачити? Марія і сама цього не знала, але раптом побігла до таксофону за рогом і, несамовито хвилюючись, набрала власний телефонний номер.
Серце її швидко калаталося, коли старший син взяв слухавку, і вона, змінивши голос, раптом покликала до неї… саму себе.
- Доброго дня! Можна Марію до телефону?
- Вона кудись вийшла, - відповів Максим,нічого не запідозривши. - Їй щось переказати?
- Ні, дякую. Я зателефоную пізніше.
Не дуже зрозумівши, що це таке було з нею, Марія похнюпившись пішла додому.
- Мам, тобі телефонувала якась жіночка, - сказав Максим, зустрівши її на дворі. Син кудись поспішав, охайно вдягнений. У нього все було попереду, а в неї? Марія зайшла у спальню і горіліць впала на ліжко. Тут і застав її чоловік.
- Що з тобою, ти захворіла?
- Ні… ні все гаразд, не переймайся.
Від щирої турботи в його голосі Марії стало зовсім пагано.

Що роблять жінки, коли їм пагано? Вони звертаються до подружки, щоб обговорити це з нею.
Подружкою Марії була її сусідка Галя, що мешкала в будинку, який стояв майже в кінці Урочища, неподалік від церкви. Між іншим, про цю Галю на Подолі подейкували, що вона відьма, але коли це заважало жіночій дружбі?
Марія була спантеличена, і Галя це відразу помітила.
- Щось сталося?
- Не знаю, - Марія присіла за стіл на світлій та охайній кухні. Галя налила їй келих своєї домашньої наливки. Марія мовчки випила. Галя посміхнулася:
- А зараз?
- Зараз… - жінка роздумливо глянула на подругу. - Вчора я зателефонувала до себе до дому, - Галя підняла брови, показуючи, що не бачить в цьому щось дивне. - І покликала до слухавки саму себе.
- О! - подруга присіла на сусідній стілець і собі плеснувши наливки. - І давно ти так… - вона покрутила пальцями у повітрі, - розважаєшся?
- Це була не розвага.
- А що ж тоді?
Марія трохи помовчала, добираючи слів.
- Надія, - нарешті сказала вона.
- Надія на що? - Галя уважно дивилися на подругу.
- На зміни.
- Он як? І що ж ти хочеш змінити?
І тут Марію, як то кажуть, прорвало:
- Я дурна курка, по твоєму, так, Галю? Я теж так вважаю! Я маю родину, турботливого чоловіка, гарних синів, чого, здавалось би, мені ще бажати? Але я - бажаю. Бажаю відчиняти двері, і не знати, що за ними, бажаю кожного ранку прокидатися, не знаючи, яким буде день прийдешній, бажаю, рештом, побачити світ! Іноді здається, так би і пішла світ за очі, але… 
- Але в тебе є родина, - сказала Галя.
- Так, я не одна у цьому світі…
- Нажаль.
- Що? - Марія підняла на неї здивовані очі.
- Ти так це вимовила, що у кінці мало прозвучати - “нажаль”, -  знизала плечима Галя.
- Ні… Ні, це не так! - жваво заперечила Марія. - Родина - це все, що в мене є.
- Але і все, що тебе стримує, - Галя підлила їм ще наливки, і подруги знову пригубили з келихів.
Галя, напевне, все ж таки була відьмою, бо вона зрозуміла Марію. Є таки люди - вони як перекати-поле. І в якому б столітті, в якому б середовищі вони не народилися, вони не будуть щасливими, якщо сидітимуть на одному місці. Яка б ідеальна родина їм не була призначена долею.
- А якщо я тобі допоможу? - спитала Галя, - Ти не будеш потім в образі на мене? 
- Ти мені вже допомогла, - дещо нервово засміялася Марія. - Бо від твоєї наливочки дурні думки трохи вивітрилися з моєї голови. Ось ми поговорили, і вже стало краще.
- Краще не буде, - похитала головою Галя. - Чим далі, тим ставатиме гірше. Ти хоч розумієш, чому ти дзвониш додому і просиш покликати саму себе до слухавки?
- Бо я розраховую… Та я сама не знаю, на що я розраховую! - Марія сердито піднялася. - Все, Галю, я пішла додому. Дякую за розмову, мені вже набагато краще. 
Грюкнули двері. Відьма роздумливо подивилися услід подрузі.
- Ти скоро повернешся, Маріє…

Пройшло півроку. Весну змінило літо, а за ним прийшла осінь, і дзвінки додому з таксофону за рогом стали для Марії у порядку речей. Чоловік і сини поглядали на неї з тривогою. Напевне, вони про щось здогадувалися, але поки що мовчали. 
І одного жовтневого вечора Марія знову сиділа на кухні у Галі, засмучена і знесилена. Багряне листя клену тихо шелестіло за вікном, на Урочище падали напрочуд теплі і лагідні осінні сутінки. Марія ковтала сливову наливку і мовчала. Галя тільки тихенько позіхнула.
- Добре, - нарешті сказала Марія. - Ти була права. Я так більше не можу. З цим треба щось робити. 
- Чому ти не можеш просто відпустити себе? - спитала Галя. - Твої сини вже майже дорослі, чоловік зможе сам дати собі раду.
- Бо мушу опікуватися родиною, що тут незрозумілого? - Марія знизала плечима. - Але кожного разу, як я дзвоню додому, я думаю, а може там хтось… ну хтось, розумієш,  хто візьме слухавку замість мене… І буде їм кращою дружиною та матір'ю, ніж я.
- Але якимось чином - це будеш ти.
- Так, Галю, якимось чином… я сподіваюсь, що то буду я. То дуже безглуздо? - Марія здійняла очі на неї. 
Галя позіхнула і підвелась. Через невелике віконце глянула на вулицю, де у жовтневих сутінках сама стара вулиця міста жила своїм неспішним, багато століть не змінюваним, життям.
- Напевне, така історія могла статися тільки тут, - пробурмотіла вона. - Такі незвичні бажання, у такої, начебто, звичайної жінки. Ну що ж, Маріє, будь по твоєму. Дзвони.
Тремтячими руками Марія зняла слухавку і набрала свій домашній номер.
- Можна Марію до телефону.
- Зараз, - почула вона голос Максима, і за мить: - Мамо, мамо! Тебе до телефону!
- Хто там, синку? - спитав з глибини дому такий знайомий жіночий голос, і стукот підборів, що наближались до телефону, громом відізвався у неї в грудях.
Марія обережно поклала слухавку і подивилася на відьму.
Галя посміхнулася:
- Ти вільна, Марія. Йди.



Тетяна Юр'єва

Відредаговано: 15.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись