Кордонник. Дитячий сон.

Розмір шрифту: - +

Частина I

I

 

Микита вже десь годину сидів у діжці, повній дощової води, дихаючи через очеретину та посміюючись з Пилипки, який вже разів з десять оббіг увесь двір, позаглядав у всі закутки у хаті, льоху та хліву і втомившись, сів на лаву біля хати і замислився. Хлопця ні де не було. І чорти ж потягли Пилипка за язика запропонувати малому гру в хованки. От тепер і маєш – малий добряче пошив його у дурні. Чаклунство вони домовились не використовувати, тому, куди можна було сховатися без застосування чар, Пилипка зрозуміти не міг. Почухавши потилицю, похатник звернув увагу на величезного собаку, що лежав біля лави висунувши язика і роблячи вид, що його все це взагалі не стосується.

- Ти якого біса тут розлігся? Міг би й допомогти. – Лохматий велетень зиркнув на Пилипка одним оком, після чого змінив позу, розвернувшись до похатника задом, і знову улігся як ні в чому не бувало на теплу землю.

- Ах ти ж опудало волохате! Дупу мені свою показуеш, ну я тобі зараз… - але що він зробить собаці, Пилипка розповісти не встиг, бо щось за спиною голосно крикнуло «Гав!» і вхопило похатника за вуха. Істота митю розчинилася в повітрі. Пес здивовано озирнувся, а на все подвір’я лунав дзвінкий дитячий сміх.

Недочекавшись поки його знайдуть, Микита обережно виліз з діжки, натягнув, заховані у собачій конурі, штани і тихенько пішов поза хатою. Почувши, як Пилипка лається на собаку – підкрався ззаду і добряче налякав дідова помічника. Коли той з переляку зник, хлопець від сміху з’їхав по стіні на землю і ще хвилин з п’ять реготав, сидячі біля собацюри і тримаючись за живіт.

- Пилипка! – гукнув Микита крізь сльози, - ми ж домовлялись чаклунство не використовувати! - Похатник не озивався.

- А що, Часник, добре ми його налякали? – звернувся хлопчина до собаки.

- Здоровеньки були! – почулось з-за тину. Микита підвівся. Часник навіть не поворухнувся, але підняті вуха вказували, що він уважно відстежує те, що відбувається. Біля тину стояв хлопчина років за два старший від Микити, конопатий, з вигорівшим на сонці волоссям, в якому застрягли стеблинки соломи. Через плече хлопця у двір заглядала стара коняка, запряжена у візок, на якому серед соломи стояла невеличка діжка.

- Та Слава Богу! – відповів Микита, як вчив дід Степан.

- А чого ти регочеш так, ніби тебе чорти лоскочать? – запитав хлопчина. Микита відкрив було рота, щоб розповісти, як вони з Часником налякали похатника, та вчасно згадав, що дід Степан суворо заборонив згадувати при людях про свої здібності. Тому він ляпнув перше, що прийшло на розум:

- Часник мені анекдота розповів. - Собака здивовано подивився на Микиту.

- Та я й бачу, – засміявся хлопець, вказуючи на приголомшений вигляд Часника.

- До хати пустиш, чи так балакати будемо?

- А чого ж не пустити доброго чоловіка, - мовив Микита, відчиняючи ворота. Хлопчина завів воза у двір, Микита допоміг йому розпрягти конячку та відвів її у хлів. Разом з хлопцем вони всипали їй свіжого сіна та наливши в ясла свіжої криничної води повсідалися на лаву біля хати.

- Я мед діду Степану привіз. Мене, до речі, Хомою звуть, - мовив хлопець.

- А я Микита, - хлопці потиснули один одному руки. - А де ж дід Богдан? Зазвичай він мед привозив.

- Захворів він, вже третій день не підводиться. Ну так куди мед подінемо?

Після того, як діжку було занесено до клуні, гостя було запрошено до столу.

- А де дід Степан? – запитав Хома, наминаючи за обидві щоки величезні вареники з вишнями, незабуваючи макати їх у сметану та запивати прохолодним квасом.

- Вранці на ярмарок поїхав, днів через три обіцяв повернутися.

- Ось тобі й маєш. А я подаруночок йому від діда Богдана привіз, дивний якийсь. – Хома, витерши руки об волосся, дістав з кишені ганчірку, витяг, загорнутий до неї, невеличкий, обкатаний водою, річний камінчик і простягнув його Микиті. – Що це? Не знаєш?

Микита роздивився камінець. З одного боку він був гладенький і теплий а з іньшого на ньому було чимось видряпано якийсь знак і він був холодний, наче всю зиму пролежав десь у кризі.

- Ого! – Микита відсмикнув пальці від холодної сторони камінця і поклав його на стіл.

- Так і я про це. Я його спершу до кишені поклав та поки їхав, він холодніти став а потів взагалі я його у ганчірку загорнув та на воза кинув бо вже терпіти не міг.

Пилипка, невидимий для гостя, глянув через Микитине плече на знак, зображений на камені і нахмуривши брови, вказав головою Микиті на двір та вийшов з хати.

- Ти пригощайся, а я тобі зараз ще сироватки з поклітцю принесу, - сказав Микита гостю та вискочив на двір. Пилипка чекав його біля дверей покліту.

- Бачив, що накарябано на камені? - пошепки запитав похатник хлопця, як тільки – но останній підійшов.

- Бачив. Зламана стріла.

- Ну?

- Що, ну?

- Ти дурний, чи шо? Тебе навіщо дід знакам вчив?

- Сам дурний. А знак цей означає щось погане.

- Щось погане…, - перекривив Микиту похатник. - Ох добре, що тебе не чує дід Степан! Всипав би тобі за таке навчання. Знак цей значить - заклик про допомогу! Треба статися чомусь дуже поганому, щоб один чаклун другому такого знака прислав.

- Отакої! – здивувався Микита, - так дід Богдан , що - чаклун?

- І він чаклун і дід Степан чаклун а ти ним не будеш.

- Чого це – не буду?

- Я ж тобі кажу – дурний, вчишся погано.



Владимир Слободян

#852 в Фентезі

У тексті є: чаклунство, пригоди

Відредаговано: 13.09.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись