Королівство у спадок: нагорода чи покарання. Книга 2

Розмір шрифту: - +

Другий розділ. Краплі крові на першому снігу

Те, що відбулося потім, було таким же неймовірним, як сніг всередині липня. Двері різко відчинилися, а в кімнату увірвався добрий десяток, а може й більше, озброєних воїнів, у яких Ден не одразу зміг впізнати людей королеви Енні. От кому вдалося скористатися ефектом несподіванки, так це їм.

— Її Величність королева Лантоньї чекає на графа Аррона! — грубим гучним голосом заявив головний серед слуг міледі. Вояки Сларисси переглянулися, не зовсім знаючи, чий наказ виконувати.

— Так заберіть його, — хмикнув один з нападників.

— Якщо з Його Світлістю Деніелом Арроном щось станеться, королева Енні спитає з принца Роберта! Геть звідси, а інакше! — сміливі воїни оголили свої мечі, кидаючись рятувати свого командира. Вони взяли б кількістю вояків Сларисси, удвічі їх перевищуючи. Ті, звісно, теж не були сопливими хлопчиками і відпір змогли б дати, але не їм належала б перемога. Ненависно плюнувши, головний серед нападників наказав браткам залишити голову служби безпеки і покинути залу.

— Ваша Світлосте, — кинувся один з рятівників до все ще лежачого на підлозі Дена. — Як ви? Що сталося? Встати можете?

— Де королева? Як ви могли залишити її? — схвильовано спитав той, роблячи зусилля, щоб спертися на руки і піднестися з холодного мармуру, скропленого червоною кров'ю.

— Її Величність наказала знайти вас. Артур побачив, як з цієї зали виходив принц Роберт, так ми і зрозуміли, де ви, — допомагаючи графу звестися, пояснив охоронець.

— Я забороняю вам казати щось Її Величності, чули? Допоможіть пройти до моєї кімнати, маю вмитися і перевдягтися. І попросіть міледі іти до карети. Я наздожену...

Енні Вілсон

— Міледі, Його Світлість граф Аррон просить вас іти до карети і відправлятися в дорогу, він обіцяє наздогнати, — повідомив мені вартовий, що наблизився достатньо близько. Блискавично зиркнула на Слариссу, запідозривши лихе. Не знаю, певно, мені здалося, але не на мить її перекосило від подиву.

— Скажи, що я без нього не поїду! Де він? — гримнула на весь хол, розпочинаючи втрачати самоконтроль. Присягаюся, якщо з моїм Деном щось сталося, я власноруч знищу цей палац!

— Його Світлість збирає свої речі, він наполегливо просить вас якомога швидше йти до карети, — стиха мовив слуга.

— Майте на увазі, Ваша Величносте, — зиркнувши на Слариссу, я процідила крізь зуби продовження своєї тиради: — в столиці у матері і в кардинала є наказ з моєю печаттю про те, що якщо я не повернуся додому цілою і неушкодженою вчасно, Оріана вважати спадкоємцем трону, а вас і сина — царевбивцями, за що вас обох належить стратити!

Відьма оцінила. Я це бачила, а тому розвернулася і впевнено подалася до карети, щоб чекати на Дена. Звісно, я не залишала подібних наказів, але ж тут цього ніхто не знав.

Аррона не було ще кілька хвилин, які я провела, наче на голках. Падав перший сніг, вкриваючи моє волосся, шубку і хутряну муфту білосніжними краплинками. Він вкладав на замерзлій землі, на дахах будівель і моїй кареті химерні візерунки, що з кожною хвилиною ставали все більш монотонними, суцільними, білішими...

Задивившись, я навіть не одразу побачила графа, що впевнено крокував до мене з палацу у супроводі кількох охоронців, які несли його скриню з речами. Зовсім невелику скриню, але несли так, ніби були готові в будь-яку мить підпирати нею свого командира. На душі моїй полегшало. Живий! «Живий» почулося відбиття думок у тихому шепоті легкої заметілі.

Живий, то живий, але якийсь... Не знаю, що здалося мені підозрілим. Напевно, час, що його провела в очікуванні, змусив мене приглядатися уважно. І приглянувшись, я не могла не помітити, якою важкою ходою він ступав, ніби кожен крок давався йому з зусиллями. Як тягнув праву ногу, зовсім, ледь помітно, кульгаючи. І як повернувся на звертання охоронця не головою, а всім корпусом. І як вклонився, ледь не закусуючи зуби.

— Чому ви стоїте тут і мерзнете? Чому не поїхали ще? Міледі, — простогнав граф надто хрипло.

— Що сталося? — прошепотіла я, з тривогою, вглядаючись у його обличчя.

— Все потім, нам слід добратися до баронства якомога швидше. Сідайте в карету, — мовив він голосом наставника.

— Тебе щось болить? Ти захворів? — допитувалася я.

— З чого ви це взяли? Міледі, молю вас... — Ден знову спробував підштовхнути мене до карети. Що ж, коли так, доведеться вдаватися до хитрощів. Впустила з рук муфту, кинувши її у сніг, і невинно всміхнулася. Не дозволить же він мені самій брати її врешті-решт. Джентльмен він чи ні? Розуміюче кивнув, згинаючись по неї, а на його обличчі так явно заіскрилася гримаса болю, приховати яку він дуже намагався, але не зміг. І втриматися на ногах теж не зміг, після того, як випрямився. Хитнувся, схопився за карету і важко видихнув, на мить, примружившись. Блідий, наче смерть, лиш чорні плями під очима видавали його хворобливість. А на руці, що тримала хутро, блищали червоні сліди, майже заховані рукавами численного одягу від сорочки до теплого плаща.

— В карету, хутко, — прошепотіла я, обережно обійнявши коханого і змусивши його скоритися своїй волі. Наказавши кучерям їхати, я й сама застрибнула в карету і сіла на диванчик поруч з графом.

— Мені слід їхати верхи, я маю пильнувати все, — прошепотів він, поки я, ігноруючи ці розмови, взялася до розстібування ґудзиків і закачуванні рукавів його одягу.

— Ваша Величносте, що ви робите? — спантеличено озвався чоловік.

— Очевидно, що сам нічого мені не скажеш, то ж доведеться йти напролом, — відповіла я, добираючись до шиї, вже розгортаючи каптан. Він лише зітхнув. Так багатостраждально. Схопив мою руку, підніс її до власних вуст і ніжно поцілував. Люс дипломатично удала, що цікавиться краєвидом з вікна.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 15.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись на передплату