Край незвіданого

Розмір шрифту: - +

Глава 11

Павла я знайшов очікувано без тями. Мавки ж, я так зрозумів, уже встигли покинути це місце іще певний час тому. Олена поглянула на мене із почуттям великого жалю, однак першою слово у цій ситуації взяла саме Сора.

– Невже ти й справді гадав, що надуриш мене такою простецькою комбінацією зі своїм товаришем? Як тільки твоя подруга сюди прибігла, мені вже все стало абсолютно зрозуміло. Коли задумав діяти виключно у своїх інтересах, то наплюй вже на решту до кінця. А то вчасно помітити подібну лобову ініціативу можна було навіть повністю ігноруючи власні віщунські сили. Не вийде вирости настільки гарним хлопчиком, щоби нікому ніколи не заважати.

Очевидно вона одразу ж вибила зі свідомості Павла, як тільки помітила повернення Олени, що й мало стати для мого товариша сигналом для дій. Точніше – воно мало так виглядати.

Зараз же все здавалося вже не настільки геніальним.

Наполягати на банальній неучасті цієї відьми у самій виставі я просто не міг, тому мені й довелося в першу чергу робити ставку не на мого найкращого товариша, а на зовсім інші прозаїчніші речі.

– Взагалі-то, в деякому сенсі, я на все це сподівався. Звісно я дещо розраховував, що Павло таки зможе вирватися, однак навіть удвох ми би навряд чи там вижили. А оскільки на підтримку такого могутнього воїна як Вовкош просто так розраховувати не доводилося, довелося натиснути на вашу особисту мотивацію втрутитися у цю битву. Раптом ті гільдійці мене якимось чином спіймають та допитають? Вони то точно постараються схопити когось саме живцем, а наявні у них чаклуни я впевнений вміли як слід допитувати людей.

Слухаючи мене Сора посміхнулася, однак я навпаки дуже посмурнів.

– От тільки про особу самого куратора я здогадався запізно... Звісно вбити одного із них серйозне доповнення мотивації для найманців забратися геть з цього лісу. Про це легко було здогадатись. Однак до останнього моменту мені чомусь здавалося, що це має бути хтось із темнодущих, котрих я бачив у тому загоні, а не акума. Того, що це буде зовсім молодий хлопець я не очікував.

Акумами називали відібраних хошизорськими чорнокнижниками дітей, в котрих вони вкладали частинку своєї душі, майже повністю заміщаючи цим їхню свідомість. Подібний симбіоз міг бути стійким лише протягом певної кількості років, і усе рівно завершувався для свого носія вельми болісним розпадом світлої частини душі, однак за час такого неприродного співіснування вони встигали виконувати певні тривалі завдання своїх господарів, особливо коли тим потрібно було знаходитись у декількох місцях одночасно. По суті це були їхні найперші раби, як раз для подібних місій.

Останню частину нашої розмови вже дослуховував Вовкош, рука якого досить таки сильно постраждала від створених шаблею вогняних хвиль.

– Фактично, це я змусив вас вбити того хлопчину, – звернувся я вже до нього. – Пробачте. Ви могли би й не втрутитися в ту битву, якби я не вдався до подібної авантюри.

– Це уже неважливо, хлопче, – відповів мені відлюдник. – Він не перший акума котрого я вбив. Ти думається просто не міг не спробувати помститися тому штучнодушому, а я для себе вже вирішив, що ніяк не можу підпустити сюди когось із ордену. Зрештою, мало що у цій ситуації могло піти краще, ніж воно вийшло у сухому підсумку я гадаю. Твій товариш живий та здоровий. Ворог майже стовідсотково мертвий. І навіть зо кілька зайвих гільдійців виживе, що небачено щедро з твоєї сторони. Хто ж знав, що ця застаріла легенда і вдруге на ньому спрацює...

 Скоро Павло прокинувся, тому продовжувати тут усілякі бесіди ніхто не став.

Після невеличкої наради ми втрьох вирішили, що надовго затримуватися в цьому лісі вже немає жодної необхідності, адже наші люди могли через це піддатися абсолютно невиправданому ризику. Ми і так їх в цьому плані вже дуже сильно підводили та не хотіли, щоби вони нарвалися на тутешніх істот, так само як і ті найманці. Потрібно було якнайскоріше вирішити усі наші питання з Гайгаем, тому вже через деякий час я вирішив знову його покликати, незважаючи на наступний помітно роздратований погляд. Однак по яскравому вогнику в темних очах, здавалося, той прекрасно розумів тему навколо якої буде проходити подальша розмова.

– Чого ти від мене хочеш!? Ми тільки но нарешті покінчили із тим треклятим найманцем!

Останні слова трохи вибили мене із думок, однак я усе рівно знайшов в собі сили спокійно продовжувати, аби ми всі нарешті могли забратися звідси.

– Це я більше хотів спитати, чого ти від нас з Оленою хочеш? – таки зберіг відповідний тон я. – Пора вже нарешті визначитись як саме ми маємо виплатити тобі наш борг.

– Ну, я не знаю...  – помітно ухиляючись від прямої відповіді, промовив він. – Подібні здібності можуть мені знадобитися в найнеочікуваніший момент. Та і місцевий людський князьок здатний принести неабияку користь в найближчому майбутньому. Не хочеться витрачати подібні можливості на якісь там дрібниці.

– То чого саме ти хочеш? – роздратувався я. – Відтермінування виплати боргу? Силою змушувати нас залишитися в цьому лісі буде не розумно. Багато кому відомо, що ми зараз тут, на відміну від звичайнісіньких припущень про Сору. Думаю мені навіть погрожувати не треба. Будь-яка розумна істота з легкістю передбачить наслідки.

– Це зрозуміло, – спокійно продовжуючи свої торги промовив він. – Однак мене запропонований тобою варіант зовсім не влаштовує. Ви обидва можете перебратись туди, де вас потім буде важкувато дістати, а мені зовсім не потрібні такі незручності. Треба оговорити допустимий радіус та якусь вагому заставу.

– З мене вже точно вистачить будь-яких домашніх арештів – швидко приєдналась до нашої розмови Олена. – Мені й так загрожує неабиякий. Обмеження у пересуванні навіть не обговорюються.



Сергій Кугук

Відредаговано: 27.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись