КрематорІй

Розмір шрифту: - +

У КОМІ

     Сонце ще не встигло здійнятись над верхівками скалічених війною дерев а в ранковому повітрі донецького степу вже панувала цілковита задуха. Гарячими хвилями, наче у сауні, вона накочувалась з боку териконів на розігріте тіло Дзюби, пеленала його теплою ковдрою й повільно виснажувала зморений організм  маленькими краплинами поту. З кожною такою краплиною «Гудвін» втрачав силу, а разом із нею й здатність тверезо міркувати. Його ноги та руки ставали млявими, а думки в голові, розпорошувались наче пил при дорозі й не трималися купи. Василю дуже кортіло зараз опинитись як можна далі звідси, у прохолодному тихому місці де немає спеки та геть ніхто не стріляє. Але він тут, де і має бути, поряд з побратимами із якими він з’їв не один казанок каші й пережив не одну атаку та мусить боронити довірений їм рубіж не зважаючи ні на що.

     Вигоріла земля перед окопом, за перший місяць літа перетворилась на розпечену глиняну пустелю над якою постійно колихалось суцільне марево із гарячого повітря яке обпікало шкіру при кожному русі й висушувало горло при диханні тому «Гудвіну» доводилось прикладати неабияких зусиль щоб зосередитись на подіях що розгортались навколо.

     Загусла від спеки кров глухими ударами пульсувала у його скронях відбиваючи сердечний ритм. Легені, притиснуті важким бронежилетом, не давали зробити вдих на повні груди, а слина у роті перетворилась на в’язку та липку субстанцію завдяки якій шорсткий язик Дзюби весь час приставав до піднебіння. До того ж у нього постійно болів поперек. Він болів майже у всіх хто вимушений був довго носити бронежилет. Зайвих шістнадцять кіло металу постійно давили на хребет і наснаги не додавали, хоча, без них, можна було втратити щось більше ніж здоров’я.

     Не відриваючи очей від бінокля «Гудвін» намацав рукою на поясі фляжку з водою й поспіхом видудлив з неї половину теплої рідини. Йому трохи полегшало. Вода не вгамувала почуття спраги але прочистила ротову порожнину й дозволила чітко відавати команди.

     У звиклого до місцевого клімату Дзюби від спеки паморочилось у голові, а що вже казати про інших хлопців. Їм точно було не переливки і мабуть гірше ніж йому, але ніхто з них не бідкався бо напевно знав, що може не дожити до наступного ранку. Знав про це і він.

     Після безсонної ночі проведеної у розмовах з капеланом очі «Гудвіна» злипались від втоми, а ще їх заливав солоний піт, що стікав з високого чола прихованого каскою. Спіднє, під його уніформою, теж поприлипало до тіла перетворившись на додатковий прошарок шкіри.

     Із яким би задоволенням Василь зараз би скинув з себе просякнутий потом однострій та пірнув у прохолодний ставок біля дому щоб освіжитись, або хоч би прийняв імпровізований душ змайстрований з порожньої фляги для питної води що висіла на обгорілому дереві за бліндажем. Але зась!..  

     До вулиці Павлова й жаданого ставка на шахті Холодна Балка йому потрібно пройти ще кілька десятків кілометрів окупованих ворогом, який сьогодні намагається вибити їх із зайнятих позицій. А душ із фляги теж нема коли приймати бо, замість нього, супротивник почав щедро поливати їх з гори мінами.

     «Сепари» вирішили атакувати зранку навіть не попивши кави. Вони почали гатити по передку з усіх наявних мінометів що у них були приховані за школою поки їх вояки не досягли середини поля. Потім вони припинили артпідготовку бо подальший обстріл міг знищити своїх. Тепер замість мінометів заговорила стрілецька зброя.

     Ворог явно поспішав бо стріляв навмання цілячись на ходу. Мабуть спека їм теж дошкуляла і вони вирішили по холодку розрахуватись за загибель своєї диверсійної групи яку самі й поклали. Але хто про те скаже?

     День обіцяв бути спекотним. Посічені й розтрощені осколками мін та снарядів стовбури місцевих акацій зовсім не давали тіні бо давно залишились без гіляк й швидше скидались на довгі обгорілі цурпалки що стирчали з розтрісканої землі позаду окопів ніж на живі дерева якими вони були колись. На рівному полі, що починалось відразу за бруствером, вкритому  пожовклою травою й хаотичними чорними плямами від вибухів,  стояло суцільне марево із розігрітого повітря у якому фігури зелених чоловічків коливались і викривлювались наче привиди. Весь час вони пересувались зиґзаґами щомиті присідаючи та зміняючи положення щоб уникнути кулі снайпера. За їх поведінкою було добре видно, що це не звичайна піхота а добре вишколений підрозділ звиклий до рішучих дій.

     «Зараз почнеться справжнє пекло», подумав Дзюба відклавши бінокля в сторону, щоб ще раз перевірити свій автомат хоча той завжди був готовий у нього до бою. Він зняв його із запобіжника, пересмикнув затвор і встановив на стрільбу одиночними пострілами. Одиночними пострілами завжди було стріляти точніше. Автомат не підкидало і можна було влучно прицілитись.       

     Руки Василя ледь помітно тремтіли від страху та відчуття жахливого невідомого що його чекало попереду, але він напевно знав, що це нормальна реакція організму на загрозу смерті й, коли почнеться бій, то все відразу минеться. Як казав його перший командир, ветеран війни в Афганістані,   «смерті не бояться тільки дурні». Мудрий був чоловік.



Ганс

Відредаговано: 28.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись