Крихкий лід

Розмір шрифту: - +

Загадковий ліс

Густі, сірі хмари, вкрили лісові нетрі. Прохолодний вітер розгойдував високі ялини і вони, голосно скриплячи, здавалося, говорили одне з одним. Кущі ворушилися, простягаючи довгі, тонкі «руки», немов шукали когось, бажаючи схопити і залишити в своїх чіпких обіймах назавжди.

Це місце з давніх-давен мало погану славу. Ходили чутки, що подорожні і воїни, чий шлях пролягав, крізь лісову гущавину, безслідно зникали. Легенда про лицаря, що відправившись сюди за квітами для своєї коханої, зник назавжди. Страшні розповіді про воїнів, полеглих на полях битв, які, не знайшовши спокою душі, так сильно прагнули нових протистоянь, що земля повернула їх назад. І таємничий, старий замок, що стоїть в оточенні високих ялин та глибоких боліт, давно покинутий всіма, але все ж не позбавлений мешканців.

Маркус стояв навпроти озера, вдивляючись в нього, немов у овальне, лісове дзеркало. Вітер трохи вщух, легкі хвилі зникли і в каламутній воді з'явилося відображення статного, високого, молодого чоловіка. Його чорне волосся, своїми нерівними кінцями, майже торкалося плечей. Одне з пасом спадаючи з чола, прикривало ліву частину обличчя. Тонкі губи, прямий ніс і блакитні очі личили своєму власникові та виглядали гармонійно. Він був одягнений в сірий акетон та сріблястий нагрудний обладунок. Ноги захищали поножи, закріплені на штанях з темного сукна, заправлених у високі, сірі чоботи. На поясі висів сталевий меч, а трохи вище, з протилежного боку на шлеї, накинутій через плече, знаходилась шкіряна сумка.

Зараз вода була спокійною, поблизу берега, крізь неї, проглядалися уламки гілок, а зірване вітром листя, що вкрило собою водойму, немов завмерло в очікуванні.

Маркус пройшов вперед та минувавши озеро, попрямував до невеликого дерев'яного будинку, уміло складеного із великих соснових колод. У цій незаможній оселі мешкав знахар, який два роки тому, покинув столицю королівства, облаштувавшись тут, подалі від людей.

Маркус підійшов ближче та постукав у двері. З протилежного боку почулися кроки і через декілька секунд на порозі, з'явився невисокий, сивий чоловік. Він був одягнений у довгу робу та штани з сірого, щільного сукна і взутий у шкіряні чоботи.

— Добридень пане Герберт, — мовив гість.

— Доброго дня, — відповів господар будинку, розглядаючи незнайомця.

— Напевно, ви мене не пам'ятаєте, я Маркус, наш будинок в Грінспрінзі розташовувався по сусідству з вашим, — хлопець на мить обернувся у бік озера, — колись ви часто брали мене із собою на риболовлю, а ще розповідали дітлахам історії про лицарів. Пам'ятаєте?

— Маркус. О, так! Звісно я пам'ятаю! Вибач, Маркусе, тебе не впізнати.

— Так, двадцять років минуло, швидко летить час. А ви такий же, як і раніше, лише трохи сивини з'явилося, — доброзичливо посміхнувся хлопець.

— Заходь, будь ласка, — мовив Герберт.

Маркус пройшов в будинок, а господар, визирнувши за поріг і озирнувшись по сторонах, поспішив закрити двері і замкнув їх на засув.

— Проходь, будь як вдома.

— Дякую, — відповів Маркус і сів за круглий, дубовий стіл, який знаходився біля вікна.

— Я зараз, — сказав хазяїн і зник за дверима, що вели до сусідньої кімнати.

Будинок був затишним, біля вікна стояв міцний стіл, за яким зараз сидів Маркус. З протилежного боку, трохи ближче до правого кута передпокої стояло ліжко, а поряд із ним знаходилася піч. У повітрі відчувався приємний запах лісового різнотрав'я.

Через хвилину Герберт повернувся в передпокій, тримаючи в руках кухлі з чимось гарячим.

— Відвар із ягід. Саме для такої погоди, — вимовив Герберт та сів навпроти гостя.

— Дякую, — щиро сказав Маркус, беручи до рук гарячу кружку.

— Тепер розповідай, — почав Герберт, — як батьки? Та як складається твоє власне життя? Пам'ятаю ти завжди мріяв стати лицарем та виступати на турнірах. Я знав багатьох воїнів і можу з упевненістю сказати, що ти мав хороші схильності до лицарства, це було помітно навіть попри твій малий вік. Бажання допомагати іншим, сміливість та й те, як вправно ти володів мечем, нехай і дерев'яним. Усе, що потрібно справжньому лицарю. Отже, твоя мрія здійснилася?

— Нажаль вона так і залишилася мрією, — відповів Маркус, опустивши очі, — часом мені доводится битися, проте це пов'язано з тим, чим я займаюсь останні роки.

— Цікаво, яке ж твое ремесло?

— Я допомагаю містянам у вирішенні певних їхніх проблем, зокрема це стосується пошуку зниклих людей та повернення їх додому.

— Це хороша справа, — промовив Герберт, — я можу чимось тобі допомогти?

— Так, — відповів Маркус, — мене попросили знайти одну дівчину. Це дуже непроста і містична справа. Я навіть і не знаю із чого почати, щоб ви вислухали мене до кінця та не прийняли за божевільного.

— Все у порядку Маркус, — сказав Герберт, — повірь, за два роки, що я мешкаю тут, мені доводилось бачити досить незвичні речі.

— Дівчину, що я шукаю звати Анабель. Вона зникла неподалік від замку «Вінтер», що на півночі, — розпочав хлопець.

— Як давно це сталося?

— Близько сторіччя тому, відповів Маркус, — я розумію, звучить, як божевілля, проте це правда.

Маркус і сам не повірив би у власну розповідь, аби не володів певною особливістю. Чи дар це був, або прокляття, тим не менш, ще із дитинства він помітив за собою здатність відрізняти правду від брехні. Це було дещо більше, ніж просто інтуїція. У розмові із будь ким, внутрішній голос підказував йому лише одне з двох слів... «Правда», або «брехня». Ніяких пояснень більше не було, голос не казав, як правильно вчинити у конкретній ситуації, а також не уточнював, чому відповідь саме така. Маркус лише міг знати, чи правду каже його співрозмовник, а що робити з цим далі, забути, або зробити певні висновки — цей вибір завжди лишався за ним.



Angelnik

Відредаговано: 14.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись