кривава екскурсія

Размер шрифта: - +

кривава екскурсія

Я хочу розказати вам одну історію, ту що змінила моє життя, а життя моїх друзів різко обірвала. З того часу пройшло майже сім років, але спогади настільки живі в моїй свідомості, що кожної ночі я чую крики тих хто навіки залишився в пітьмі Одеських катакомб. Я, вижила, але відчуття близької розправи мене ніколи не покидає.  Тому я нарешті наважилась повідати істину подій що сталися 27 жовтня 2011 року.

Здавалося це буде звичайна прогулянка по знайомим маршрутам катакомб. Нічого особливого, провести екскурсію для зелених першокурсників, разом з викладачем та декількома друзями. В пів на дев’яту, я з Дімою та Надею прибули до входу в дикі катакомби. Погода видалась не з найкращих, хоча і відповідала кінцю жовтня. Небо оповили похмурі хмари, нависаючи темно-синіми хвилями, готовими впасти проливним дощем на вкриту жовтими листками землю. Легкий ранковий туман ще не розвіявся і шматками висів в повітрі між оголеними деревами.

-  Катюха, ти чого сумуєш? – Невисокий, синьоокий брюнет, з солодкою посмішкою та гарненьким личком, присів біля  мене. З Дімою ми товаришували давно, можна сказати що нас зв’язувало дещо більше ніж просто дружба, але у свій час нічого не вийшло, може це і на краще. Зате ми зберегли теплі відносини.

-  Мені сьогоднішня погода не подобається. – холодно відповіла я. Хоча це була не правда, з самого ранку мене не покидало дивне відчуття, немов щось станеться. Знаєте іноді таке відчуття є у всіх, воно схоже на думку: «чи вимкнула я праску?» Але сьогодні воно було на рахунок катакомб. Я бувала там безліч разів, знала майже весь звичайний маршрут, і ніколи не боялась їх. Тепер же, звідти віяло незвичною прохолодою, яка проникала під шкіру, змушуючи мене періодично здригатися.

- Дім ти чого до неї чіпляєшся? Не бачиш, що вона сьогодні не в гуморі. Знаєш і я теж не рада тому що Веніамін Олександрович, змусив нас у вихідний день працювати нянькою для першокурсників. -  Надя, повна, рижоволоса дівчина. Я з нею не дуже товаришувала, але вона добре знала весь маршрут експедиції, та  і сама не менше чим я разів бувала в катакомбах. Тому її сьогоднішня   участь в подорожі не обговорювалась.

- Дівчата не впадайте в депресію, он Веня їде з малявками. – Дімка, зіскочив з невеликого, жовтуватого ракушняка. І справді,  білий автобус, зупинився неподалік нашої дружньої, чи не зовсім дружньої, дивлячись на незадоволену Надю, компанії. Першим вийшов худий, високий і трішки лисуватий викладач Веніамін Олександрович, або просто Веня, для студентів магістратури. За ним потягнулось студентів з десять першого курсу. Ті що змогли прокинутись в суботу зранку. Після  обговорення організаційних питань, Веня приступив до вступної історії місцевих катакомб. Я на пам'ять знала його розповідь. Воно не мінялось ось уже на протязі 5 років знайомства з Веньою та катакомбами. Все таж історія про перших шахтарів та добування ракушняка для розбудови міста, про партизанські загони ну і звісно не обходилось без розповіді про кримінальне минуле катакомб. І на самий кінець Веня завжди добавляв містики, розповідаючи про місцевих жителів, та одне з найсвятіших правил катакомб, крім того щоб ніхто не відходив від групи, нічого не виносити, інакше місцеві жителі розлютяться не на жарт. Звісно ми всі дружно посміялись, першокурсники з зовнішнього вигляду Вені, довгого чорного плаща та пошарпаної ковбойської шляпи. Ми з переляканих першокурсників. Нарешті всі ми рушили в катакомби. Веня з Надею йшли в початку, показуючи дорогу, за ними тягнулись здивовані першокурсники, я з Дімою йшли замикаючими. Як тільки я увійшла в невелику углибину, що служила входом в дикі катакомби, легені здавило, повітря різко не вистачало, напевне я б упала, але сильні руки Діми встигли мене схопити.

- Кать, з тобою все добре?- Його синьо-зелені очі здавалось дивились в саму душу, змогли мене заспокоїти.

-Ага, все добре, просто перепад температури, на дворі плюс 5, а тут завжди 14 градусів тепла – я невинно посміхнулась. Не могла  я розповісти правду, про те що в ніс мені удари солодкуватий запах смерті  і тліючої плоті. 

- Знаєш, мені подобається тут – Діма вирішив трішки піднятий мій настрій, він підніс ліхтар до самого обличчя, кривляючись. Напевне він зрозумів, що мене щось бентежить. Якби я ще могла сама зрозуміти що мене бентежило. Ми проходили по старим затхлим коридорам з вапнякових порід, час від часу зустрічаючи написи на стінах, іноді знайомі малюнки. Але сьогодні було щось не так як завжди, темрява що навічно оповила місцеві тунелі, згустилась тісним кільцем навколо моєї душі, дивне відчуття що за нами хтось слідкує не покидало ні на хвилину. Позаду нас чулось відлуння дивних звуків. Можливо це лише пташка що випадково потрапив в капкан лабіринту, і тепер на віки повинна битись в пошуках виходу.

- Давай після екскурсії, посидимо в кафе?- Мовчання перервав Діма.

- Дім, не думаю що це хороша ідея, ми давно обговорили це питання. Так не можна, ти зустрічаєшся з Надею.

- Ми розійшлись на минулих вихідних. Тепер нам нічого не заважає. Що скажеш?

- Після того що ти зробив думаєш, я зможу знову з тобою бути? – емоції вирували в моїй душі. Я звернула в невеличкий коридор, який повинен мене вивести в початок групи. З Дімою розмовляти і знаходитись близько не було ніякого бажання. Сльози застилали мої очі, раптом, ліхтарик в мої руках заблимав і згас, я опинилась в повній темряві, наодинці зі своїми переживаннями і страхами. Але чи була я одна. Важке дихання відчувалось напроти мене, зловонний подих, обпалював моє обличчя. Неприємне відчуття зародилось у моєму шлунку і хвилею гіркоти підкотило до горла. Не даючи можливості закричати. Мої очі відкрились настільки широко, на скільки дозволяла фізіологія людського тіла. Але розгледіти хоча б щось навіть так близько в пітьмі було не можливо. Тільки дві червоних точки свердлили мене поглядом. Моя рука невпинно нажимала на кнопку ліхтарика в надії, що він увімкнеться, хоча я уже почала сумніватись, що хочу побачити що за створіння стоїть переді мною.



Ярина Яр

Отредактировано: 23.04.2018

Добавить в библиотеку


Пожаловаться