Крокуюча Темрявою

Розмір шрифту: - +

Частина 7 "Бар Північ"

Вона не мала жодної змоги почути цього парубка. Аніякої. Він, мабуть, був мертвий. Скільки Леся не тримала ножа у руці, вона не чула його. Ані зойку, а не благання, ані слова.

Тиша.

Таке траплялося. Вона була не всесильна, а люди дуже крихкі створіння. Іноді вони вмирають. Але повертатися до єдиноріга ні з чим було важко.

Тож вона тримала у руці цього ножа, намагаючись зрозуміти, чи є надія, чи ні. Але вже третій вечір вона чула лише крихку тишу. Леся поклала ножа у шухляду, де вже було декілька речей, через яких вона шукала людей, що потрапили у халепу – зазвичай мертвих людей, та почала одягатись на роботу.

Дзвінок з мобільного.

Леся взяла слухавку, ледве побачила, що то був Ланцелот. Він був «no name» у її записнику, але вона запам’ятала номер.

– Хочу тебе побачити, – вимовив він. – Дуже. Прийдеш, Лесю?

– Я на роботу йду, – відповіла вона. – Не може відмовитись від цих нічних змін. Завтра?

– Сьогодні, Лесю. Я підкину тебе на роботу, добре?

Вона хотіла крокувати темрявою, але погодилася.

Його авто вона пам’ятала добре. Вона погано володіла знаннями про марки автівок, тож не знала, що то за машина. Велика та чорна, ніби хижий звір.

Ледве вона потрапила до авто, він пригорнув її до себе, та дуже відверто поцілував.

– Лише п’ять хвилин на задньому сидінні, – вимовив він. – Лише п’ять хвилин. Добре?

Там він скинув з себе джинси, та поклав її руку на своє міцне чоловіче єство, не вимагаючи більше нічого, лише цілунків та рухів її руки. Вийшло більше за п’ять хвилин, але коли вони завершили цю справу, він відвіз її до бару «Північ».

– Кохаю тебе, – вимовив він, тримаючи її руку у своїй.Та полишив наодинці біля входу в заклад.

– Кохаю тебе, – вимовила Леся у тишу вулиці. Та сумно посміхнулася. Чого варті ті слова від звичайної людини.

У барі була вечірка. Усі гості були новачками вампірів. Старі вампіри сиділи наодинці, або невеличкими компаніями, та майже не розмовляли, та Леся їх бачила, бо сама людиною не була. Але зараз тут був усього один із них.

Усі вони прохали «по краплині міцного» у каву, тож дівчина розуміла, чого вони бажали. Звісно, що прохали вони не про алкоголь.

Вона думала зараз про тиху війну між мисливцями та цими нічними істотами. Що завжди мала відношення й до таких незвичаїв, як вона, бо їх часто або плутали із вампірами, або намагалися винищити разом із ними.

Головне каву не перелити, коли є такі роздуми!

Шептунка підійшла до неї.

– Якщо шукаєш померлого, то питай у мерців, – вимовила вона.

Леся подивилася на неї із недовірою.

– Чого ти думаєш, що він вмер?

– Тому що тіні кажуть це. Але якщо живий – буде жити ще сто років, бо здобув перемоги над смертю.

Дівчина зітхнула. Не було настрою розмовляти зі шептункою про смерть, але вона мала рацію. Особисто Леся знала декількох медіумів та некромантів, можливо вони мали змогу розповісти, де шукати парубка.

Вранці було зле після безсонної ночі, та треба було змусити себе спати, бо, здається, лігвище вампірів забирало життя не менше, аніж вони брали життя у живих. Була СМС від Ланцелота. Чоловік цікавився, як вона себе має, та знову бажав зустрітись.

Леся лише зітхнула та поринула до важкого сну, з’ївши гарну ложку меду із чорним чаєм.

Увісні вона йшла блідою алеєю, серед дерев, та все питала у парубка поряд, чи він живий, та де він, а той відповідав, що полетів до Австралії, та у нього все гарно, та мабуть то був парубок, якого шукав єдиноріг.

Ввечорі було прикро. Сон ще танув на кінчику язика, та бажалося, щоб справді молодик знайшовся у Австралії, та все в нього було добре. Леся подзвонила єдинорігу. Та відповіла, як воно було, що не чує та не бачить жодного сліду того, кого він шукає. Та що їй прикро. Дуже.

Його мовчання було важким для обох. Як для нього, так й для неї. Їй, бо вона не зробила того, що її попрохали, а для нього повним гіркої втрати.

– Дякую усе одно за навіть змогу допомогти. Я звернуся до когось іншого.

– Чекай. Чи питав ти серед вампірів?

– Я не мав зв’язку із ними.

– То я спитаю.

– Не треба. Не хочу, щоб ти скочила у халепу через того, хто, мабуть, вже не живий. Якщо та, хто крокує темрявою, не чує його зойків, журби, або благань, то напевно він вже мертвий.

Цього разу не відповіла дівчина.

– То добре, що ти зателефонувала. На добраніч, Лесю. Крокуй темрявою безпечно.

Він поклав слухавку, залишивши її наодинці із власними роздумами та журбою. То був тяжкий тягар, бути із пітьмою на «ти», та доповідати важкі новини тим, хто прохав про допомогу.

Леся увімкнула на телефоні джазовий трек «Тут була Лілі» та замовила вино та піццу. Доки чекала, перевдягнулася у чорне, та вийшла на лоджію, щоб владнати особистий простір, що створила собі у звичайний, простий спосіб – дешеве плетене крісло з комісійного магазину, та невеликий стіл.

Закрила очі та сіла, слухаючи зойки про допомогу, що вели її тропами нескінченності.

Буде кохання, та буде новий день, та нова ніч.

 



Викториан Мур

Відредаговано: 15.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись