Кулон для Снігової королеви

Розмір шрифту: - +

Полтергейст

З Іваном Феодоровичем я познайомився лише на другий місяць своєї роботи в ЗАТ “Екстрасенс”. Кощей працював у конторі вже п'ять років та отримав цей псевдонім не просто так. Ця людина була безсмертною!
– Та не зовсім я і безсмертний, - поправляв Іван Феодорович кожного, хто так його називав. - Просто своєю смертю я не помру, а вбити мене важко. І взагалі, за двісті років, що топчу цю землю, ще жодного разу не зустрічав по справжньому безсмертних істот. Кого вбити важче, хто просто старіший - повно таких. А ось абсолютно безсмертних жодного разу не бачив, та й не чув навіть про таких.
Ця його властивість була, перш за все, результатом його старань, а не суперсилою. Старіти він перестав у 39 років, ось таким і залишався до цього дня. Каже, було це в 1810 році. Але інші з контори стверджують, що він все ж трохи старіший - в Наполеонівських війнах, судячи з його згадок, брав участь уже досвідченим бійцем. У Першій світовій теж повоювати встиг, а ось у Другу - вирішив, що краще відсидітися. Повіз нову сім'ю подалі у Середню Азію, тай там їх опікав та оберігав.
- Обов'язок кожного чоловіка - оберігати рідних і близьких, - почав він мене повчати, як тільки побачив. - А як ти їх оберігати будеш, якщо нерозумно голову складеш. "Так а державу хто оберігати буде?" - дорікали тут мені одні. А я що, за державу не воював? Воював. Так немає моєї землі рідної. Я не вберіг, чи хто інший? А рідних уберегти можу для чого і докладаю зусиль.
- Чому ж Ви, Іване Федоровичу, тут, у конторі службу служите? - не зміг я втриматись.
- А хто, якщо не я. І не ви. Ось звичайна людина може з нечистю боротися? Не зможе! Принаймні, не так вдало, як це можу я і кожен в нашій організації. А значить, випав на нашу душу цей тягар - людство захищати. Це раз. Два - я вже онуків поховав, від другої сім'ї. Тому вважаю, що мій обов'язок як простої людини перед вітчизною, перед рідними виконаний. Тепер можна і про все людство подумати.
Хоча в останньому він прибріхував. Його, звичайно, рідні "поховали", але він до них інкогніто принаймні раз на місяць навідувався. Чи все гаразд перевіряв, допомагав грошима - таємно, звичайно ж. То через роботодавця правнук премію позапланову тримає, то зовсім маленький хто іграшку виграє в конкурсі, в якому навіть не брав участі. Усякі такі радощі, з яких тішаться всі бабсі й дідусі, були притаманні й Івану Федоровичу. Тож рідні його були охоплені всілякою турботою та й з коштами проблем не мали. Адже гроші у Кощея були: через низку підставних осіб він володів кількома компаніями з перевезення вантажів. Та й можливостями контори не гребував користуватись для допомоги рідним - злі духи, лярви та інше зло наіть не наважувалося чіплятись до його нащадкиів.
- І ти у мене, Тьомо, проси допомоги, коли що. Не соромся. Зараз про приватне говорю, а не про справи контори. Останнє якщо - це обов'язково!
Такий наставник, як Іван Федорович, мені подобався більше. Сержант Кравець, який мене знайшов і привів у контору, був дуже суворим. Інші порадили на суворість не звертати увагу. У сержанта, як помер перший учень, у чому провини Кравця не було, дах трохи посунуло. Він тоді зарікся, що жоден його учень раніше нього не помре. Під кулі і кігті він, звичайно, не ліз. Cитуацій таких не було, слава богам. Але до підопічних став набагато суворішим і ганяв їх до кривавого поту на тренуваннях. У чому вони йому були згодом не раз вдячні, хоч і згадували незлим тихим словом.
А ось Іван Федорович був спокійним. Тривале життя змінило його сприйняття світу. У тому числі і ставлення до смерті. Він вважав, що за життя потрібно зробити якомога більше, щоб онукам за тебе соромно не було. І головне в цьому всьому - щоб ці самі онуки ще за життя бабусі-дідуся твердо встали на ноги.
- А якщо не доживу я до онуків? Або до дітей навіть? Наша робота з ризиком для життя пов'язана!
- Тут все просто, Тьомо. Треба, щоб дожив! Для того тебе Кравець і ганяє! Ельфійка наша, Ельвігія, теж скоро почне тренувати. Та й я, думаєш, каву тобі зранку готувати приставлений? Чи ось цим морозивцем пригощати? Як доїмо цю смакоту, - а розмова відбувалася в парку на лавочці, - підемо справу робити. І вчитися. До речі, мій перший тобі подарунок. Від наставника. Відкривай!
З пакету місцевої мережі супермаркетІв, який він взяв із собою з машини, Федорович вийняв простеньку металеву скриньку. Чесно кажучи, мене це сильно здивувало.
- Одна з особливостей тривалого життя в тому, що починаєш збирати різні колекції. Просто тому, що можеш. Я ось потроху шукаю і скуповую різні артефакти магічні, як нашого світу, так і занесені до нас з інших планет та вимірів.
- Що в ній? Відкрити можна?
- Сам як думаєш? Ти ж у нас, той, хто бачить!
Федорович напевно знущався. Максимально зосередившись я не міг розгледіти нічого, окрім невеличкої скриньньки з чорного металу та затертих знаків на ній.
- Що це за гравірування таке? Руни?
- Вони самі. Не переживай, згодом ти зможеш через них бачити. А решта тільки коробку з печивом в ній упізнає.
- Нічого собі. Сильна штукенція! Але не сама скринька мій подарунок?
- А те що в ній. - продовжив за мене Іван. - Вона тільки так - гарне пакування. Діставай браслети і одягай. Не бійся.
Причин не довіряти Кощею не було, а тому я послухався. У скринці були наручі зі шкіри, оброблені міддю чи бронзою.
- Скільки їм років?
- З пару тисяч точно. Можливо, їх ще Гефест кував. А може і Вулкан. Ну, точно хтось з тієї епохи.
- Нічого собі! Так може і Трою вони бачили?
- Може і бачили. Не в старині їх цінність. Перш за все - хороший захист. По-друге - астральна торбинка. Крім цього, їх не зняти з власника проти його волі. Хіба тільки вбити.
- Як щооооо?
- У Діабло рубався? Або хоча б у будь-яку іншу РПГ гру?
- Ну? - почав я розуміти, до чого веде Іванович.
- Можеш заховати в них будь-який предмет. Об'єм кожного наруча вдвічі більший ніж у цієї коробки. Вага зменшується рази в три. Але довгі речі, більше двох метрів, не лізуть чомусь. Намагалися з минулим власником засунути тонкий спис - ніяк!
- І що ж мені туди покласти? Крім документів і пластикових карт?
- Зброю, звичайно ж. В мене самого подібна пара? так я там тримю по пістолету з трьома обоймами. Доречі, знання Ельвігіі з бою на мечах і кинджалах прижилися? Тоді холодну зброю можеш на всяк випадок починати носити.
Роздивляючись подарунок, я не міг не звернути увагу на рубіни, які прикращали наручі. Мені здалося дивним, що відносно скромна річ, в першу чергу для захисту зроблена, прикрашена коштовним камінням.
- Рубіни нащо? Це - кнопки. Вже моя модифікація. - пояснив Іван федорович. - Робить браслети невидимими. Натискай вже, не привертай зайвої уваги. Зараз підемо в машину, завантажимо в браслети по кинджалу і вирушимо на справу. Вогнестріл під себе підбереш пізніше - все одно з ним управлятися не вмієш поки.
Зброя була майстерно виконана в стилі темноельфйських традицій. Зброяр контори кожного, хто працював "у полі", забезбечував парою клинків, бо саме з ними й вчила працювати Ельвігія. Злегка зігнуте лезо, невелика гарда. Ці довгі тонкі кинджали чимось нагадували Вакидзаси. Та й школа темних ельфів відштовхувалася від роботи, в першу чергу в приміщеннях, вузьких коридорах і не припускала свободи в маневрах. Але не просто так Кощей персонально їх презентував. Придивившьсь уважно, я помітив жовті знаки на невідомій мові вибиті на лезові.
- На мое прохання один спеціаліст, так би мовити, не пов'язаний з конторою, їх трохи покращив. Тепер ці штуки можуть різати те, що різатись зовсім не хоче. Привиду зможеш руку відтяпати, а вовкулака після поранення одним з них рани затягувати буде не пару годин, а пару тижнів. Тому бережи іх!
- Буду! Як зіницю ока!
- Ну все, ховай ці "шпикачки" й ходімо. Нас зачекались. Просто доторкнися клинком до браслета і уяви, як він у ньому ховається. І трохи придави, немов і справді запхати хочеш. Уотак уот. - кумеддно зкривився Іван Федорович. Відволікшись на нього я з легкістю впорався із завданням. - Молодець! Тепер другий.
- А як назад дістати? - почав я хитати туди-сюди руками. І справді частину ваги прибрало!
- Уяви, як в руці з'являється. І долоню краще відкритою тримай, готуючись перехопити.
-Так? - матеріалізував я один з кинджалів у правій руці.
- Воно! Швидко вчишся! Тепер назад ховай. Взагалі, будь-який предмет можна проявити в будь-якій точці в радіусі 70 сантиметрів. З невеликим прискоренням! Тільки для цього потрібно потренуватися. Це вже без мене.
- Зрозумів. Так куди ми йдемо?
- Провідати одного клієнта. Скоріш за все, помилковий виклик, але сам розумієш. Не відреагувати на "полтергейста" ми не можемо.
Як я зрозумів, ми йшли заспокоювати привида, або що там не було, в будинку звичайної людини. Більшість наших клієнтів були звичайнісінькими людьми, які трішки божеволіли через свою фантазію. Але іноді були і серйозні виклики - коли проста людина стикається з цією нечистю, це майже завжди призводить до смерті! Або ж до втрати глузду. І ще не відомо, що страшніше.
- Сам як думаєш, Тьомко? Стали б ми перевіряти кожний такий випадок, якби не очікували й справді наштовхнутися на справжнього привида?
Видзвонивши у домофон стару бабусю, ми, як і належить, представилися співробітниками ЗАТ "Екстрасенс". Головним був Іван Федорович. Я за легендою - молодший технічний співробітник. У мене навіть дюралева валізка з дротиками, лампочками і екранчиками була! Назвати ці іграшки апаратурою з виявлення привидів у мене язик не повертався. Але для підтримки іміджу та заспокоєння клієнтів доводилося пускати пил в очі. Це я ще із сержантом Кравцем засвоїв.
- Зараз наш фахівець походить по квартирі, просканує її. Знайдемо, де був ваш полтергейст і що його до вас так тягне. А ви поки що мені розкажіть, що він такого робить і з чого ви взяли, що це саме привид?
- Я в інтернеті читала, Іване Федоровичу. Мені онуки як провели його, так жити стало легше. Два місяці тому моя кішка померла і почалось! Від наступного ж днялихо стало коїтись! Думала, комахи які завелись, або й навіть миші. Викликала служби: приїхали, порозкидали отруту. Все добре було. Тиждень тихо, спокійно все. Навіть перестала снодійне приймати. Але ось знову почалось. Вже сьомий день не можу виспатися. Батюшка кропив водою святою - нічого. Мені про вас подруга розповіла. Каже, у неї теж було щось. Ніколи не думала, що високі технології і до паранормального дісталися. В інтернетах так пишуть, - пояснила бабуся, спіймавши здивований погляд мого наставника.
- Та не переживайте, Валентино Василівно. Наша контора якраз на не до кінця зрозумілих речах і спеціалізується. Чесно кажучи, в нас в штаті кілька відунів є, екстрасенси по научному. Та й сам я, відьмак в третьому коліні. Так, не робіть такі очі. Та ми не шарлатаниякісь, а справжні вчені! Просто хочемо дослідити й себе й світ. Тому техніку й останні, секретні розробки використовуємо. Ми ж не самі по собі, а частина міждержавної організації!
Чи то харизма мого наставника, чи то його слова так подіяли на бабцю, та вона аж присіла. Я й сам підливав масла у вогонь, “скануючи” житло: писк “датчиків”, різнокольорові діоди. Все як у малобюждетних фантастичних фільмах початку 2000х років. Вигляда кумедно, та основна клієнтура саме чогось такого й чека від нас.
- А це Артем. Нещодавно у нас, 0 продовжував обробляти бабцю Федорович. - Молодий в цій справі, але страх який перспективний. Ну що там у тебе, хлопче? Що техніка говорить?
Я весь час, поки наставник чай з пряниками попивав, чесно виконував роль молодшого технічного співробітника. Своїм “оком бога”, як охрестили мої вміння в конторі, розглядав квартиру. Цей дар, як переконували мене нові колеги, був одним з найсильніших. Адже я міг бачити неприкриту, саму суть речей. Не кожне магічне заклинання, тим паче не технічні візори могли пробитися крізь маскувальну магію. А я - міг. І так само добре бачив магічні сліди різних істот. Тому мене часто брали на "місце злочину" в ролі криміналіста - збирати докази так можна в рази легше та швидше. Пізніше, розвиваючи цей дар, я міг отримати й більшу круті прийомчики. Але про них мені чомусь ніхто не розповідав. Прийде час, прийде час...
- Найдивніше, апарута підтверджує. Причому саме полтергейста бачить. Десять днів, кажете, спати не виходить.
- Останні сім днів. А до цього він теж ...
- Ні. До того була миша. Або кого там витравили. А полтергейст з'явився десять днів тому.
- Це точно? Перевір показання. - не на жарт стривожився Федір Іванович. - Може інший хто?
- Або полтергейст або дуже, дуже сильний дух. Явно бачу сліди тут, тут і тут. - показав я на шафу і полки біля нього.
- Саме так. Справді, вправний спеціаліст! А я ж вам і не розповідала, де він шарудів! Пробачте мене. До останнього думала, що ви шарлатани які.
- Так чого до нас звернулися? - розсміявся мій наставник.
- Від безнадії. Так допоможете мені? І чи небезпечний він?
- Взагалі небезпечний, - автоматом відповів я. Чим не на жарт перелякав клієнтку. - Але раз протягом десяти ночей просто шумів, то вам точно нічого боятись. - постарався якось викрутиться. Зиркрув на мене, Федорович відвів бабусю до кухні, намагаючись заспокоїти.  З уривків фраз я зрозумів, що він їй відверто локшину на вуха вішає. Я ж, як і слід інтсрукції, видзвонював групу ліквіаціії - удвох на полтергейста лізти не варто. Та ще й без мага. Я одним супер зором нічого духу не зроблю, а Іванович, які б артефакти при ньому не були, все ж керівник, а не екзорцист. Тут потрібні спеціалісти іншого напряму.
- Через 15 хвилин будуть. Я поки до сусідів ваших заскочу. Вони вдома?
- Вихідний, тому вдома сидять. Відсипаються! Вчора всю ніч музика гримала. У них там сабантуйчік був. Але рівно в десять все стихло - правил дотримуються! Після того, як двічі викликали міліцію.
- Так інша назва ж, у охорони правопорядку.
- Нічого не знаю. Для мене вони назавжди міліцією залишаться.
Махнувши на цю дивну бабуню, у якої неймовірним чином поєднувалась тяга до розвитку і пізнання нового разом з чисто віковим кректання і небажанням деякі зміни признавати, я пішов до сусідів. Судячи зі слідів “протоплазми”, привид чи то випадково до неї потрапляв, то чи забрідав, ховаючись від чогось в тій квартирі. Може ще з якихось причин, але мені було чітко видно, що квартира старенькою не була головною ціллю.
На дзвінок у квартирі ніхто не реагував. Хоча брешу - якийсь рух всередині квартири все ж запустивя. Вирішивши схитрувати, я почав стукати і кричати "доставка піцци". Представлятися правоохоронними органами сенсу не було - можуть і не відкрити. А ось постачальникам піцци довіряють. Принаймні, двері відкриють і спробують пояснити, ввічливо чи ні, що піццу ніхто не замовляв. Для мене важливо, щоб відкрили і дали хоч одним оком подивитися на квартиру. Крізь стіни я поки дивитися не вмів.
- Якщо не відкриєте, сам все з'їм. А платити доведеться в будь-якому випадку. У нас  ваші дані все є. Якщо що - відсудити зможемо. Вам треба цей геморой? Хлопці. Ну пошкодуйте!
Якщо не погрозами, то на жалість надавити вдавалось майже завжди. Скільки разів ми так вже робили! Навіть на моїй короткій практиці можна зрозуміти, на скільки безпрограшний варіант прикинутися кур'єром!
- Блін, придурок, якого ти нас розбудив?
- Так півгодини кричу, що піццу привіз. Хто з вас її замовляв? - вліз головою у відкриті двері. Два дивана, на яких в не дуже зручних позах позасинали молоді дівчата і хлопці. Схоже, тут була класична студентська вписка.
- Чекай, кур'єре. Я піцу не замовляв. Агов! Хто їжу замовляв?  - крикнув хлопець у кімнату. Він активно тер руками очі, намагаючись прийти до тями та прогнати залишки сну. Від нього тхнуло хорошим перегаром, що додавало балів версії про гулянку. - А де ж їжа, до речі?
- Внизу, в машині. Там 10 коробок. Артур Пирожков тут живе?
- Який Артур? Та ти гониш! У нас таких немає. Адресу не переплутав часом?
- Вулиця Червона, 33. Квартира 18?
- Майже. Це площа Червона 33.
- От же ж, блінський. Розтрощу той довбаний навігатор до біса. Пробач, що розбудив!
- Та ти не перший. Слух, сигаретки не маєш зайвої? У нас з учорашнього не факт що залишилося.
- На. - простягнув хлопцеві почату пачку "Мальборо". - Забирай все. Я типу це, кидаю курити. - збрехав я. Тримав кілька таких пачок на схожий випадок. Курити ж я навіть і не починав. - Можна води напитися? Хоч з крана. А то мені в ресторан тільки через дві години потрапити вийде. А із собою воду забув.
- Пішли. Зараз тільки чистий стакан знайду. Чистий посуд зараз - товар дефіцитний. - здається, розбуркався мій інформатор. - Як до вулиці ЧервоноЇ від нас доїхати розповісти?
- Ти прям мій рятівник!
Само собою, хлопця я не слухав. Вдаючи, що п'ю воду, я розглядав сліди привида. Найбільше їх було навколо самотньої сплячої красуні, на кріслі в кухні.
- А хто ця Снігова королева? - запитав у нього. Дівчина була бліда, немов сильно замерзла, з довгим білим волоссям. Навіть брови були білими. А надмірно чіткі риси обличчя робили її більш суворою і старшою на вигляд. Упевнений, раз вона тут, то було їй не більше 22.
- Це Аврора. Сестра моя троюрідна. Красива, правда? Модель!
- Дуже гарна, так. Тільки чого така бліда? Чи не отруїлася випадково?
- Та нє, нормально з нею все. Вона вчора і не пила майже нічого. Просто від природи така.
Ага, зараз! Якщо до неї прилип дух і тягне з неї сили, то блідість ця не просто так.
- І давно вона така, "від природи"?
- Та ні. Років зо два як бліднути стала - раніше краща була. І більш "соковита", якщо розумієш про що я. Мама каже, це все гормони, зростаючий організм. Хоча куди їй рости то, в 19 років?
Так, з віком трохи помилився. Старша од мене всього на рік. Зате причина прогулянок полтергейста до сусідньго помешкання знайдена.
- Ну, спасибі за воду. Як прокинеться, передай сестрі мій номер телефону. Може, погодиться зі мною повечеряти? Сподіваюся, хлопця у неї немає?
- А ти спритний малий. Немає. Вони чомусь від неї тікають. Я до себе її і забрав, думав замутить з кимось з друганів моїх. Я таку рекламу зробив, кожен другий заміж гукав. Чи просто друзів нових знайти не завадить. А то стала щось закриватися в собі. Раніше така шустра була. Ехх.
Подякувавши хлопцю, я поспішив назад. Дія невеликого гіпнотичного артефакту підходила до верхньої допустимої норми. Корисна штука для опитування свідків, скажу я вам. Активуєш і у тебе десь близько десяти хвилин для поговорити. Перед цим, правда, потрібно заручитися хоча б нейтральним ставленням майбутнього співрозмовника - артефакт підсилює емоції всього на всього. Тому, після цигарок хлопець й сприймав мене як одного зі своїх приятелів.
Про свої підозри я доповів наставнику і ми вирішили не поспішати з активними діями. Колеги, яких викликав Кощей, вже приїхали і розгорнули тимчасовий захист на квартирі нашої клієнтки.
- Якщо все так, як ти кажеш, Артеме, - почав Іван Федорович, коли ми поверталися до контори, - то спробуймо зловити цього привида. Він якимось чином прилип до дівчини. Як варіант, це її мертвий родич або друг, який захищає її від хлопців. Я вже стикався з подібним.
- Чого тоді витягує з неї сили життєві?
- А звідки ж йому брати енергію для існування? Може, вона сама його начаклувала, так би мовити, через незнання. З відьмами молодими таке буває. Ти, до речі, не помітив у неї магічного дару?
- Було світіння навколо неї, але я це на примару списав. Головне, що ми зрозуміли звідки ростуть ноги.
- Це точно, Тьомич. Ти хоч не боїшся? Раптом прийде і з'їсть тебе привид?
- Після нальоту на гніздо диких вампірів я нічого не боюся. Там я зрозумів, що світ буває дуже страшним. Але з іншого боку - у нашої контори є сили і знання, щоб усім страхам протистояти. Просто амулетами обвішаюсь, та й все. Плюс, двійок бойових візьмемо штук п'ять і все зі мною буде добре. Правильно міркую?
- Правильно, Тьомич, все правильно. Тому зараз і не починаємо ніяких оперативних дій. Постараємося по хорошому розібратися.
Те, що саме я зустрінусь з Авророю, ми вирішили ще у тої бабці. Коли приїхали наші оперативники, серед яких і маг був, ми додатково підкинули хлопцю в голову думки, що я - кращий кандидат для його сестри!
- Ми хіба не в контору? - запитав я Івана Федорова, коли ми виїхали на головний проспект міста.
- Спочатку заїдемо до одного мого старого знайомого. Шимон Розенблат - з діда-прадіда ювелір. Його родині належить невелика лавка, ювелірна звісно ж. Ти біля неї неодноразово проходив - на Володимира Мономаха, з блакитною вивіскою така.
- Згадав, є там один такий магазинчик. Антікваіріат?
- Скуповують, так. Пам'ятай - там звичайні люди і багато не знають. Так що тримай язик за зубами. Але хто я такий і що світ все ж не без магії в курсі. Проте не всі. Тільки сім'я Шимона.
Припаркувавши машину біля ЦУМу, за квартал від лавки, ми зайшли в невеликий магазинчик. Ніколи в ньому не був, хоча проходив повз це місце в центрі міста й справді часто.
- Доброго дня. - привіталася дівчина за прилавком. - Ви до нас за покупками? Або хочете запропонувати що на продаж?
- Я б хотів зробити замовлення на індивідуальний кулон. Якщо Шимон на місці, то покличте його. Або сина. Хоча, він же поїхав до родичів дружини в Ізраїль. Роки дають про себе знати, пам'ять підводить.
- Пан Розенблат теж поїхав на історичну батьківщину. Буквально вчора ввечері. Але обіцяв повернутися через два дні.
- Тоді Серьогу поклич. Він тут за старшого в таких випадках. Скажи, це Махно по його душу прийшов. Він зрозуміє. Якщо сильно зайнятий, то нехай візьме паузу - моя справа точно більш важлива.
Швидко зрозумівши, що ми не випадкові візитери, дівчина миттєво побігла в майстерню. Поки її не було, я розглядав прилавок у пошуках чогось надзвичайного. На свій подив, знайшов чорнильницю з новим для мене, рожевим фоновим світлом. Уже збирався розказати про знахідку наставнику, як з підсобки вийшов повнуватий, чорнявий чоловік. Я сказав, що було йому років десь сорок. Чорна борода, довжиною в долоню, шкіряний жилет і масивні брови створювали образ суворого байкера, а ніяк не ювеліра.
- Це - Артем, мій підопічний. Як підтягну його, сам до вас буде приїжджати і закуповувати речі мені в колекцію. Протеже, так би мовити.
- Здорово був, Тьомич. Клич мене просто Сірий. Радий знайомству. - простягнув він руку і мало не зламав мою долоню. Несподівано потужним виявилося вітання. - Я головний ювелір у Шимона.
- І я радий. Ай. - відразу почав я розтирати здавлену лодоню.
- Ти це, слухай Івана Федоровича і на вус мотай. Він стільки всього знає! Я в ювелірній справі з ось таких років, - витягнув Сергій долоню на рівні коліна, - та й на Шимона працюю вже років десять. А кожного разу щось нове дізнаюсь.
-Мотаю. І слухаю. - запевнив я ювеліра.
- От і молодець. Зараз, я так розумію, буде новий урок?
- Не зовсім. Ти вже робив мені такий кулон. Цього разу форма та ж, лише послідовність збору та матеріали трохи інші будуть. Подарунок для однієї знайомої. Сватати ось цього охламона будемо. Ходімо, розповім деталі.
- Олю, радість наша. Зроби поки молодій людині нашої фірмової кави. І принеси зі складу всі закуплені за останні два тижні цінності. Хай подивиться й підбере для Івана Федоровича цікавинки. Та й не соромся, поговори. Чула ж - буде тепер до нас часто навідуватись.
- Три. Мене не було три тижні. Але і більш старі речі  принесіть, будьте ласкаві, - звернувся Іван до дівчини. - У хлопця талант оцінювача. Навіть мій. досвід переплюне в цій справі! Там такі спеціальні коробки, з окисленої міді. Туди Шимон й ховає те, що може мене зацікавити.
Зрозумівши, що мені слід вивчити асортимент крамниці на предмет магічних речей, я відразу ж потягнувся до чорнильниці.
- Уже знайшов одну. Чи дозволите?
- Звичайно. Все, що вважаєш цінним, складай на прилавку. Як повернемося, розглянемо ще раз разом і, можливо, щось купимо. - дав останні розпорядження Кощей.
Сергій кивком підтвердив широкі повноваження крутих клієнтів і дівчина поспішила виконати вказівки.
За півгодини я не тільки встиг насолодитися чорною кавою і парою шоколадних цукерок, а й відібрати ще три предмети з магічним фоном.
Крім чорнильниці, з таким же рожевим світлом були: ніж для листів, тримач для склянки і цукорниця. Матеріали, стиль виконання, стан і вік предметів - усе було різним. Але ця аура свідчила про одне - це був комплект.
- І що ж ти для нас такого відібрав? Давай тепер я розгляну детальніше. Окуляри тільки одягну. Старість не радість, здоров'я вже не те, - явно отримуючи задоволення від ролі бідного старого почав свою пісню Іван Федорович. Нехай і був він старим, та тільки тіло у нього було дуже навіть тренованим і здоровим. На щотижневих загальних тренуваннях давав прикурити навіть Ельвігії - нашому кращому рукопашнику.
- Так, цікаві речі потрапили до вас у руки. Але я їх викуповувати не буду. А ось вам ціну підняти раджу рази в два. І продавати це ось усе, - обвів рукою речі наставник, - одним комплектом.
- А що в них такого цінного? - не втрималася від запитання дівчина.
- Колись ці речі належали талановитим письменникам. Якщо їх розставити на робочому місці, то натхнення не полишить власника. Хоча, навіть дайте потрійну ціну. І обдзвоніть своїх клієнтів, хто багатший. Ефект гарантований! В принципі, будь-яка творча людина підійде.
Уже в машині Кощій зізнався, що бачив раніше подібні речі, освячені музами. Крім свіжості ідей, вони допомагали зосередитись на меті та плідно працювати на її досягнення.
- Як ти вже зрозумів, Артем, ця лавка є постачальником для контори. Ми намагаємося вилучати сильні і небезпечні. А ось дріб'язок, бува, і самі через них продаємо. У Шимона і його сина теж є окуляри, як у мене, з можливістю бачити приховане. Але вони більш грубо налаштовані. З твоїм даром ми зможемо точніше виловлювати потенційно небезпечні артефакти. І ще, попередь батьків, що через тиждень їдеш у столицю, у відрядження. На дні три-чотири. Ми там збираємо всіх, хто бачить, для підвищення кваліфікації. Ти, на скільки знаю, найсильніший, так що не зазнавайся.
- І не збирався. Я вже зрозумів, що просто бачити - мало. Потрібно ще й розуміти, що ти побачив.
- Ростеш, орел! Ось відрядження тобі і допоможе в цьому.
Через тиждень кулон був готовий. Купивши до нього тонкий срібний ланцюжок, я подзвонив Аврорі. На той момент ми вже активно спілкувались через месенджер і навіть двічі були на коротких побаченнях. Хоча спочатку вона дуже здивувалась тому, яким чином я про неї дізнався. Але на мою радість вона зацікавилася. А я свій шанс не змарнував. З таким радником, як Федорович, витягнути дівчину, принаймні на прогулянку, було не важко.
Протягом перших зустрічей жодного привида поряд з Авророю не було. Але блідість нікуди не зникла, та й сліди контакту були присутні.
Цього разу ми зустрічались у ресторані в центрі міста. З одного боку, це було доволі  популярне місце з чудовою кухнею, тому Аврора не могла відмовитись. Та головною причиною була послуга - вечеря на даху. І романтично, і операцію з перехоплення привида можна провернути без загрози для інших відвідувачів. Бо тільки вдвох ми й були. А так, виводити всіх присутніх - тільки дівчину нервувати. Команди прикриття достатньо й на сусідніх будинках.
Від самого початку все йшло досить непогано. Аврорі спобобався вибір місця нашого побачення, про що вона неодноразово нагадувала. Та коли ми опинились наодинці, вона якось швидко занурилась у свої думки, лишень зосереджено пережовуючи салат. На мої спроби хоч якось розворушити реагувала набагато холодніше, ніж зазвичай.
- Якась ти сьогодні зовсім невесела. Щось сталося? - пішов я у наступ.
- Та ні. Бува в мене таке, зараз пройде. Ти не думай, що це  - через тебе. Все чудово!
- Ой, щось я тобі не вірю. Може, хомка улюблений помер?
- Бабуся. Троюрідна. - досить спокійно відповіла Аврора.
- Ти це, вибач. Невдало якось пожартував...
- А? Та нічого. Вже три роки як померла, а все одно ніяк мене не відпустить. Знаєш, такою злюкою була! Аля мене чомусь любилаааа. - почала посміхатись дівчина, згадуючи певно щось приємне, пов'язане з бабусею.
- У мене для тебе один сюрприз. - дістав я коробочку з кулоном. Настрій в Аврори дещо покращився, а тому кращого моменту чекати не варто.
- Нічого собі! Ти банк пограбував, чи як? Звідки у простого студента, що кур'єром підпрацьовує, такі гроші? Одна вечеря тут скільки коштує!
- Не переймайся. Кулон виконано зі срібла, як і ланцюжок. А в середині не діамант, а напівдорогоцінний камінчик. Знайомий ювелір-стажер за доволі скромні гроші зробив.
Хоча насправді тут і платина була, і золото біле. А камінь - діамант! Більше того, виточений на замовлення в незвичній формі, що тільки збільшувало ціну кулона.
- Не брешеш? Не хотілося б у новинах прочитати про твоє ув'язнення! - чи то жартувала, чи то серйозно розхвилювалась дівчина.
- Притримай волосся. Давай одягну, як у фільмах.
Як тільки кулон торкнувся шкіри дівчини, з нею почались метаморфози. Аврора вмить знепритомніла. Я ж відійшов від неї на два метри та увімкнув захисні амулети. Як ми й припускали, полтергейст не намагався умисно шкодити дівчині. А ось мене за загрозу точно сприйняв би!
- Як чуєш? Почалось? - цікавився Федорович по рації. Хоч ми й мали справу з паранормальним, та мініатюрними переговорними пристроями не нехтували. "Шпійони", як сказала б про нас моя бабця.
- Так. Біле оте сяйво і є привид. Зараз його в клітку тягне!
- Обережно там. До речі, чому тебе не чіпав той привид уже збагнув?
- Та я наступного дня в бібліотеці все зрозумів. Привид-охоронець усіх відганяв, хто торкався дівчини. На другому побаченні ми за руки секунд п'ять потримались, так сяйво почало розгортатись. А заспокоїлось, як розірвали контакт.
- Й чого мені не сказав?
- Думав, ви й так усе знаєте. Ой, щось не так!
Привид лізти в клітку, якою й був кулон, не хотів. Його затягувало, як джина в лампу, але сила “жити” перемагала. Облізле лице покійника, довгі руки з пазурями, червоне полум'я замість очей. І це страховисько намагалось дістатись моєї шиї. Я б злякався, та щити мене захищали. Ба більше. Щоб швидше його виснажити я почав підходити ближче. І навіть дістав кинджали, плануючи наробити в полтергейсті додаткових дірок.
- Не дуркуй мені! Зупинись, герою. - почув я наказ Кощея. - Ми все бачимо. Ще хвилину його так поковбасить, і можна буде приводити дівчину до тями. А от ризикувати - не варто!
- Добре, добре. Не ворушусь.
- І ще, ти копію кулончика не загубив? А то залишити цього в Аврори... не хочу ризикувати.
- Я вже пів року в конторі і збагнув, що все треба перевіряти. - відповів я Федоровичу. - не треба мене вчити основам.
- От коли заведеш свого учня, тоді й будеш вирішувати, де основи, а де - ні.
Страшний монстр намагається мене вбити, а я сварюся зі своїм наставником. Дивно вигляда, знаю, та нерви заспокоює, відволікає. За що йому окрема благодарочка.
- Ти як? - підніс я серветку з нашатирем до дівчини. Сподіваюся, вона в шоковому стані та не поцікавиться, нащо я на побачення такі речі тягаю.
- Здається, краще. Надовго відключилась?
- Секунд на 10. Злякала мене, знаєш як?
- Вибач. Останнім часом часто таке. Навіть до лікарів ходила, та нічого путнього не знайшли.
- Не хвилюйся, тепер усе буде добре. Якою б не була причина, вона зникла. Як роса на сонці.
- Знаєш, а я тобі вірю. Можливо дивно пролунає, та якось дихати легше стало. - набрала повні легені повітря Аврора. - Давай забудемо все, що тільки що було. На чому ми там зупинились?
- На тому, що ти пообіцяла мене дочекатись з в'язниці, коли мене заберуть за пограбування банку!
Як тільки Аврора перестала сміятись, до нас прийшов офіціант з пляшкою шампанського та тістечками “від шефа”. Це був знак, що операція закінчилась успішно і ми з дівчиною справді залишаємось наодинці.
- Ти справді їй подобаєшся! Не бійся, поцілуй красуню. - почув я голос Федоровича в навушнику і аж похлинувся напоєм.  - Я почекаю тебе внизу, в ресторані. Відвезу, куди скажеш. Типу убером відпрацюю.
От Федорович! От морда! Не можеш ти не контролювати життя інших. Сиди тепер і чекай.
- Слухай, а ти колись зустрічала світанок отак, на даху?
- А чи нам можна тут до ранку залишитись? Було б чудово.
- Нам - можна! Та якщо передумаєш - таксі за нами в будь-який час приїде!



Дрешпак Максим

Відредаговано: 07.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись