Культ Істини, книга друга, Шляхом Істини

Розмір шрифту: - +

9,12 Комунізм в російському понятті

                Одного разу мене по селектору викликав до себе в кабінет директор фабрики, Юрій Васильович Крилов. Юрій Васильович почав розпитувати мене про моє особисте життя і про мої проблеми. Розмова не клеїлась. Я розумів, що викликав він мене до себе в робочий час не для приємного проведення часу. Нарешті Юрій Васильович приступив до справи:

              – Ти подав документи в Московський інститут легкої промисловості. Навіщо тобі це, в твої-то роки? Крім основної роботи ти несеш важке психічне і розумове навантаження, втягнувшись в боротьбу з розкрадачами. Ти ж додому являєшся тільки на три години за добу, щоб трохи поспати. Про це мені твоя дружина сказала. Коли ж ти будеш займатися наукою? У тебе і так немає вільного часу. Чи не краще тобі подати документи в Донецький технікум легкої промисловості? Тобі навіть навчатися в технікумі не треба буде. Якщо хочеш, я можу зателефонувати до технікуму, і ти в цьому ж році отримаєш диплом?

             – Мені треба подумати, - відповів я і пішов геть з кабінету.

             Не про стан мого здоров'я турбувався директор фабрики. Ймовірно, деякі особи в адміністрації фабрики не бажають мати мене своїм конкурентом в боротьбі за теплі місця в адміністративному апараті фабрики. Але, швидше за все адміністрація боїться мого проникнення в сферу своєї діяльності, через те, що мені можуть відкритися кримінальні дії в сфері управління. Мені перехотілося навчатися, не тільки в інституті, але і в технікумі, тим більше що технікуми я завжди вважав негідними для мене навчальними закладами.

               Не знаю, що мене напоумило подати заяву про прийом в компартію. Рекомендації у мене були не те, щоб відмінні, а чудові. Минуло шість місяців з того дня, коли я подав заяву, а мене до цих пір, не тільки не запросили на партійні збори, але навіть ніхто не заїкнувся про мою заяву. Одного разу до мене в кабінет прийшов шанований мною начальник добровільної народної дружини, Біленко Олексій Костянтинович. Він у мене запитав:

              – Як твої справи?

               – У мене поки все так, як у тієї людини, яка вивалилася з вікна своєї квартири на дев'ятому поверсі і падає на землю. Пролітаючи повз п'ятого поверху, ця людина сама собі сказала: «Поки що, все йде нормально».

             Біленко засміявся, добре знаючи мої проблеми.

             – Олексію Костянтиновичу, вже пройшло шість місяців з того дня, як я подав заяву в партію, але до сих пір про мою заяву «немає ні слуху, ні духу». Мені не відмовляють, але і не приймають в партію. Це неспроста. Чи не могли б Ви мені пояснити причину такої дивної реакції впливових партійців на мою заяву? Ви мене знаєте - чужі таємниці я вмію зберігати краще за своїх таємниць. Люди тому мені довіряють і подають потрібну мені інформацію, без боязні накликати на себе погані наслідки. Я не бігаю і не піднімаю питання на делікатні теми, тільки лише через те, щоб не постраждала людина, від якої я дізнався те, що від мене ретельно приховують. Не скажу я нікому і про те, що Ви мені зважитеся повідомити. Так яка ж причина, якщо Ви мені довіряєте?

            Олексій Костянтинович іронічно посміхнувся, щось згадуючи, а потім сказав.

            – Члени фабричного «трикутника» висловилися з приводу твоєї заяви так: «Нам і так від його діяльності спокою немає, а якщо ми його ще й в партію приймемо, тоді нам всім на фабриці місця не буде».

           – До комсомолу я вступив не з власної волі і пробув в ньому недовго, переставши платити членські внески. Мені і в партію немає бажання вступати. Я думав, якщо я буду партійцем, я зміг би принести державі більше користі. В даний час я так не думаю. Передайте в «трикутник», що в партію я передумав вступати. Нехай не турбуються.

           Життя у начальства бідне, важке й небезпечне. Чи це так? Одного разу, коли Україна вже набула незалежності від «братів русів-варягів-ворогів», я їхав електропоїздом в Іловайськ. Людей в електропоїзд набилося стільки, що неможливо було повернутися. В електричці люди везли з «бідної» України в «багату» Росію продовольчі товари, роблячи на ті часи для себе невеликий бізнес. Я стояв у вагоні і слухав розмови пасажирів:

           – Ой, як добре було жити в Радянському Союзі! Я мала заробіток в сімдесят рублів і могла два рази на місяць сходити в ресторан! - розповідає про красиве радянське життя одна пасажирка. На її голові норкова шапка.

           – Ким Ви працювали? - запитав я у жінки.

           – Продавщицею, - відповіла вона.

          Розмови в вагоні припинилися, так як всім стало зрозуміло, за які гроші ходила в ресторан любителька «радянського» способу життя. У 1977 році посидіти один раз в ресторані за скромним столиком - це не менше 40 рублів. Два рази на місяць в ресторані - це 80 рублів, а у неї заробіток - 70 рублів і треба ще місяць чимось самій харчуватися та й дітей годувати.

            Мені зі своїми хлопцями з групи БРСВ доводилося іноді брати участь в рейдах по ринку. Одного разу я зі своїми хлопцями знаходився на ринку в відділку міліції. У ділянку зайшла добре одягнена жінка і поскаржилася інспектору міліції:



Луцор Верас

Відредаговано: 29.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись