Культ Істини, книга перша - Самоствердження.

Розмір шрифту: - +

8,2 Лицедійство

                 Почалася зима 1966-67 років. Мої прогулянки в Темрюці на лоні природи вже були не такими цікавими як влітку, тому я став частіше відвідувати сільський клуб. Тут мене всі знали, я ж, не всіх людей знав. Одного разу зі мною розмовляли три дівчини. Щось дивне було в розмові дівчат зі мною. Вони ніби мене давно знали, але в таких ситуаціях, яких в моєму житті не було. Я рідко ставлю співрозмовникам питання, а, помітивши щось дивне і цікаве, зовсім не показую свою зацікавленість. Це розташовує співрозмовника до довіри, і заспокоює його, якщо він проговорився і мимоволі розповів мені ретельно приховуваний життєвий епізод. Дівчата помітили щось дивне в тій інформації, якою вони володіли про мене.

               – Як правильно звучить твоє прізвище, ім'я та по батькові? - запитала одна з дівчат.

               – Бабіч Володимир Олександрович.

                – Скільки тобі років і звідки ти приїхав до нас?

                – Я з Донецька, мені 26 років.

               Дівчина повернулася до своїх подруг:

               – Так це ж дві людини з одним і тим же обличчям, і з одним і тим же ім'ям! Тільки той Володя, якого ми знали раніше, на два роки молодший.

                Виявилося, що мій двійник живе в Маріуполі, і бував у Темрюці. Дівчата бачили мого двійника, спілкувалися з ним неодноразово, але до кого він приїжджав, вони не знають. З цього часу в різних населених пунктах я буду отримувати повідомлення про тісні контакти людей з моїми двійниками, які живуть в різних населених пунктах. До мене підходили незнайомі мені люди, вітали мене і починали розмовляти зі мною, як зі старим знайомим. Наприклад:

               – Вибачте, але ми з вами не знайомі, - говорив я.

              – Як не знайомі?! Тебе звуть Володя, і ти живеш на вулиці Пінтера. Останній раз я розмовляв з тобою позавчора.

             – Так. Мене звуть Володя. Я живу на Текстильнику, але тільки по вулиці Терешкової, і бачу я тебе вперше.

            На здивованому обличчі співрозмовника з’явився вираз, по якому було видно, що він не повірив мені і тепер вирішує питання – чому я відмовляюся від знайомства? Подібні повідомлення з невеликими розбіжностями я буду отримувати все частіше. Повідомлення дивні, цікаві, але вони мене поки що не хвилюють. Повідомлення про двійників я відніс до цікавих збігів буття, і не більше. Ґрунтовно зацікавлюся я закономірністю буття своїх двійників через двадцять п'ять років і отримаю про це більш повну інформацію у межах особистих інтересів. У подальшому своєму оповіданні я трохи відкрию таємницю двійників, але тільки в тих межах, які можна відкрити широкій публіці на огляд. До глибокого мого жалю, я змушений багато чого приховувати від людей тільки лише тому, що людство залучено в гру «гігантський лохотрон».

                 Надія Климівна, завідуюча справами сільського клубу, запропонувала мені зайнятися серйозною справою, тобто поставити спектакль, а я з радістю погодився. Їй подобається героїко-патріотична тема, а мені ця тема противна, бо в політиці інтернаціоналізму є багато показушного, брехливого. Ми вирішили, що вона готує виставу на свій розсуд, а я їй допомагаю. Я ж готую спектакль за своїм вибором, а вона мені буде допомагати. Вона вибрала серйозну п'єсу на тему радянського способу життя в селі.

                 Я вибрав собі п'єсу «Сватання» Кропивницького Марка Лукича. П'єса мені сподобалася з багатьох причин. П'єса українською мовою, де яскраво і правдиво показано побут українських селян. П'єса гумористична, але немає в ній політики, збочень і сарказму. Жениха грати буду я. Роль нескладна, відповідна моїм акторським здібностям, але треба знайти людину на роль «дядька Максима», особистість неординарну. Знайти людину, здатну виконати цю роль, можна, але попрацювати з ним потрібно багато. А де знайти карикатурну «наречену», і хто з дівчат погодиться зіграти добре роль сільської дурочки? Питання надзвичайно важке. Не було в Темрюці ні однієї дівчини, яка хоча б наполовину відповідала моїм вимогам.

                У свою виставу на головну роль Надія Климівна вибрала високого, стрункого, видного і серйозного хлопця, Миколу Бахмацького. Вона вибирала актора на роль керівника радянського підприємства за тими ж критеріями, за якими за радянських часів на пост державного чиновника високого рівня висували особистість схожу на статую Будди і не розумнішу її. Радянський керівник повинен бути величезного зросту, мати масивну фігуру і сильний голос. Також він повинен вміти виражати мовчазну глибокодумність, а промови виголошувати під диктовку. Повинен користуватися заздалегідь заготовленими і перевіреними фразами і не намагатися проявляти свій інтелект перед тими, хто висунув його на високий пост. Він повинен своєю амбіцією і амуніцією придушувати який би то не був прояв розуму у підлеглих йому людей. Розумом у дурних людей авторитет не завоюєш, тим більше, в країні, яку «розумом не збагнути». Який народ, такими мають бути і керівники, тільки більш масивніші і агресивніші. У нормальної людини амбіційна туша дурного керівника викликає огиду.

                 Микола Бахмацький був, не тільки високого зросту, але і розумом він не поступиться нікому, тому вистава не «пішла». Я запропонував Надії Климівні знайти на роль радянського керівника людину з посередніми інтелектуальними здібностями, а незавидну роль листоноші довірити Миколі Бахмацькому. У новій ролі Микола розкрився, і другорядну роль, ледь помітними рухами, легкими змінами вимови слів, зробив в міру комічною і приємною. Появу Миколи на сцені в новій ролі глядачі зустрічали радісними усмішками. Потрібні вроджені внутрішні дані, ті, які глибоко заховані в людині. На сцені така людина відкриває свої незатребувані життям можливості і тоді відбувається сплеск таланту.



Луцор Верас

Відредаговано: 27.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись