Культ Істини, книга перша - Самоствердження.

Розмір шрифту: - +

2,3 Медя Касясь

                   Зима 1942 року була незвично холодною, бо морози досягали 41 градуса за Цельсієм. На вулицях замерзали, не тільки жителі міста Сталіно, але і німці з румунами. Щоранку трупи збиралися і вивозилися на санях за місто в братську могилу. У сім'ях Євгенії та Ганни закінчувалися продукти харчування. Ганна зі своїм чоловіком, чотирирічним сином Юрієм і з Мокриною виїхали на захід у пошуках роботи, житла і їжі. Олександр Бабіч взяв санчата й повіз носильні речі по селах області для обміну на їжу. Вдома залишилося відро насіння соняшнику, а крім цього в будинку не було навіть крихти хліба. Близько тижня був відсутній Олександр. Євгенія лузала насіння й годувала сина. Передні зуби почали руйнуватись.

                  – Чи не замерз мій чоловік? - задавала Євгенія питання своїм знайомим.

                  – Не хвилюйся, твій Сашко ходить надто швидко, тому не замерзне він, - чула вона у відповідь.

                 За тиждень прийшов її чоловік та приніс трохи їжі. На декілька днів їжі вистачить, а далі що?

                  – Все, Женя, мій час скінчився. Настав твій час. Тепер ти вирішуй, що треба робити. Рятуй родину!

                 Олександр переклав на плечі Євгенії тягар відповідальності – треба діяти. Зібрали нехитрі пожитки, які помістилися на санчатах, зверху речей посадили сина і пішли засніженим, морозним степом на захід у пошуках долі. В дорогу вирушили в середу 23-го січня 1942 року. На третій день, у п'ятницю 25 січня після обіду почався рясний снігопад. Сніг валив з неба великими пластівцями. Почало швидко смеркати. Не видно стало дороги. Вітер вже не дув в одному напрямку, а крутив і закручував снігові вихори навколо подорожніх. Олександр і Ївга втратили орієнтування і не знали, в якому напрямку треба рухатися.

                – Не будемо же ми стояти й чекати погоди. Давай рухатися, намагаючись дотримуватися прямої лінії. Зрештою, ми вийдемо на дорогу або до села, - сказав Олександр.

                Йшли довго навмання, та раптом почули гавкіт собаки. Пішли на голос і вийшли до господарської будівлі. Тут і зупинилися, бо доброзичливі люди пустили їх на нічліг. За три дні по засніженому степу Олександр з Ївгою пройшли більше ста кілометрів. Євгенія з чоловіком опинилася в Дев'ятій німецькій колонії (нині с. Багатівка, Більмацького району, Запорізької області).

                Бага́тівка (німецька колонія поселенців № 9, «Reichenberg» була заснована у 1823 році німецькими переселенцями із Західної Пруссії (райони Данцига (Marienburg) і Ельблонга (нім. Elbing)). Першими переселенцями, що заснували село, були: Abermit, Aust, Bastin, Bersusch, Birth, Bittner, Brodt, Damerau, Dombrowski, Engelke, Enz (Enss), Fischer, Fitz, Goerz, Hase, Herzenberger, Hopp, Jabsen, Jahn, Jansen, Klassen, Klatt, Klein, Kopp, Kuhn, Metzlof, Neumann, Raabe, Schmitt(-dt), Schulz, Strauss, Tabert, Willudt.

               Старостою Рейхенбергу був німець-колоніст, котрий добре знав Гузя Івана Карповича, батька Євгенії. Євгенію з сином і чоловіком поселили в теплу хату. Євгенії надали роботу на птахофермі, а Олександра відправили  працювати на конюшню. Тепер в родині Бабичів настали спокійні, теплі та ситі дні.

                У Володимира був золотий час раннього дитинства. Час, коли нормальна дитина не знає, що таке «погано» і що таке «добре», тому всі події вона сприймає як природну закономірність. Час, коли нормальна дитина не знає, що таке «страх» і не має поняття «боюся». Нормальні діти саме такими народжуються – сміливими та духом вільними. За рік-два після народження нормальної дитини батьки і навколишнє середовище будуть навчати свою дитину боятися «бога». Робити дитину духовним невільником «бога», «бога» - якого самі ніколи не бачили і не чули. Будуть перетворювати дитину в більш «нормальну», за поняттями собак «божих». Будуть привчати дитину до залежності і раболіпства, бо земним панам потрібні раби, та й слугам Сатани раби «божі» потрібні. Володимира цьому не привчали, і це було добре, бо все його майбутнє життя буде залежати від цього.

                Володимир любив мед, сало, вареники, парне молоко і сирі курячі яйця. Одного разу Євгенія разом з сином була в гостях у старости села. Почувши, що Володя любить яйця, староста вніс відро яєць в кімнату та й поставив його перед ним. «І-і-і-ах!» - вигукнув малюк, заплескав у долоні і кинувся до відкритого перед ним багатства. Без хліба і солі він випив підряд десять яєць. Євгенія ніколи не бачила сліз на обличчі сина. Зазвичай він був серйозним, та іноді у нього на обличчі з'являлася іронічна посмішка. Але посмішка його була однобокою, бо він усміхався правим куточком рота, в той час як ліва сторона обличчя його було серйозною. Одного разу в теплий весняний день Ївга повела сина на стайню, де працював її чоловік. У Володі на ногах були чорні туфельки і білі шкарпетки. Він був вдягнений у чорні короткі штанці на підтяжках і в білу сорочку, а на голові у нього була чорна пілотка з китицею із червоних ниток. Володя побачив коней і кинувся бігти до них. Він підбіг до жеребця і обняв його ногу. Батьки Володі і конюх завмерли з переляку, бо цей жеребець нікого до себе не підпускав, бив людей ногами й кусав зубами, навіть конюхи його боялися. Нічого страшного не сталося. Володя гладив руками ноги жеребця, а жеребець обнюхував його і м'якими губами торкався до його обличчя та обережно переступав ногами.



Луцор Верас

Відредаговано: 27.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись