Культ Істини, книга перша - Самоствердження.

Розмір шрифту: - +

3,3 Герой - але, який?

                   Навесні 1948 року з Темрюка до нас приїхала тітка Уля і забрала до себе на літо мою сестричку Валю. У нас крім городу, який був біля землянки, було ще два городи біля залізничних лісопосадок. Ми з мамою посадили городи, випололи перший бур'ян, і у нас з'явилося трохи вільного часу. У нас був віз для перевезення соломи. Одного разу перед світанком нового дня, коли було ще зовсім темно, мама запрягла корову у віз, і ми вирушили в Темрюк. Десять кілометрів ми їхали вздовж залізниці до роз'їзду 357-й кілометр, а потім повернули на південь й проїхали повз Скіфські Кургани. Сонце було вже високо, але повітря ще не прогрілося до того рівня, коли на горизонті з'являються добре видимі хвилі гарячого повітря. Вони красиво рухаються уздовж поверхні землі. Про такі повітряні хвилі люди говорили: «Святий Петро погнав овець пасти». Коли дивишся на ці хвилі, стає ясно, що ми живемо в повітряному океані, як і риби в океані водному. Тільки повітря більш розріджене, ніж вода.

                    За курганами дорога пішла з невеликим ухилом вниз. Повітря було кристально чистим, і нам відкрився дивовижний по красі пейзаж українського степу з чітко видимими фрагментами природи на далекій відстані. Кілометрів за п'ять від нас починалося село Темрюк. Сільські вулиці з вишневими садочками біля будинків простяглися уздовж берегів річки Темрюк, невидимої нам із-за верб та очерету. Село було надто великим і його край ховався десь далеко за горизонтом. По обидві сторони села стояли сім млинів-вітряків, які розкинули в сторони свої крила. У центрі села височіла над усіма будівлями церква, піднісши до неба гострий купол. Кришталево чисте повітря над селом було ніжно блакитним. Від церкви над сільськими будинками і вишневими садочками у всі боки українського степу тихо і мирно котилися хвилі небесної мелодії церковних дзвонів. Здавалося, що вся навколишня природа зачаровано слухає мелодію щасливого буття.

                    – Красиво? – з радісною посмішкою на обличчі запитала мене мама. – Он там, перший зліва млин, бачиш? – лозиною показала напрямок мама, - Цей млин колись був власністю твоєї бабусі Мокрини.

                  Ми в'їхали в село по правому березі річки Темрюк. Трохи проїхали по сільській вулиці і, не доїжджаючи до кам’яного мосту через річку, заїхали в третій від мосту двір. Тут жив дядько Захар, мамин рідний брат. При в'їзді у двір був колодязь, а у дворі росла велика яблуня. Город опускався до річки, а в кінці городу біля річки був дикий вишневий сад. Нас радо зустріли. Мама розпрягли корову, а дядько Захар відвів корову на берег річки, щоб вона змогла поїсти соковитої трави і відпочити з дороги. Потім я з мамою і з дядьком Захаром відправилися в центр села. Дорослі розмовляли, а я, слухаючи їх, уважно розглядав сільські будівлі і вулиці красивого села.

                  У центрі Темрюка ми зайшли до тітки Уляни. Тут була моя сестричка Валя, за якою я вже скучив. Ми трохи поговорили і пішли до родини Машковських, які жили недалеко від тітки Улі. Тут ми теж затрималися ненадовго,бо треба було поспішати, щоб можна було встигнути до вечора повернутися додому. Разом з батьками Степана Пилиповича Машковського, розмовляючи по дорозі, ми пішли до церкви. Там було багато людей. Ймовірно, було якесь свято. Церкву в Темрюці я бачив першого і останнього разу, бо за декілька років її знесуть, а на цьому місці посадять парк і поставлять бронзовий бюст Герою Радянського Союзу, Степану Пилиповичу Машковському. Купивши в магазині шкільне приладдя, ми повернулися в будинок до Машковських, й затрималися у них, слухаючи розповіді батьків Степана Пилиповича.

                    У перші дні війни батьки Степана Пилиповича отримали великий пакет з військової частини, в якій служив Степан Пилипович. У пакеті були листи від Степана, від командира частини, і фронтова газета. Батьків Степана вітали з присвоєнням Степану Пилиповичу Машковському звання Героя Радянського Союзу. У фронтовій газеті був великий портрет Степана Пилиповича і стаття про його подвиг. Німці були вже біля Дніпра, тому мати Степана Пилиповича мудро поступила, нікому в селі не сказавши про те, що Степан став героєм, і сховавши фронтову газету у себе за пазухою, носила її до звільнення Темрюка від німців. Про те, що Степан Пилипович став Героєм Радянського Союзу, не сказали навіть близьким родичам.

                   Німці, з'явившись в Темрюці, оголосили, що розкуркуленим сім'ям необхідно повернути конфісковане майно, хоча б частково. Машковським у двір привели дві корови. Так і жили в окупації батьки Степана Пилиповича, користуючись заступництвом німців і з портретом Героя Радянського Союзу за пазухою.

                   Перед війною Степан Пилипович служив у Москві, де й одружився на дочці високого військового начальника. Після війни, в 1945 або в 1946 році, я не запам'ятав в якому саме, Степан прилетів до міста Сталіно. Там йому дали «кукурузника», на якому він полетів до села Темрюк. Покружлявши над рідною хатою, і побачивши, що на дверях висить замок, він приземлився на вигоні недалеко від рідної садиби. Мати його в той час працювала в полі. Вона бачила, як літак кружляв над її будинком, а потім приземлився недалеко. До літака бігли люди з усього села.

                   – Степан прилетів! - вигукнула вона і побігла по полю додому.

                  Вона бігла по полю, спотикалась і падала, бігла і падала, заливаючись сльозами радості.



Луцор Верас

Відредаговано: 27.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись