Культ Істини, книга перша - Самоствердження.

Розмір шрифту: - +

Шостий етап. Втеча від себе

                   Неможливо знайти межу між взаємодіючими протилежними значеннями, бо все плавно переходить з одного стану в інший. Де закінчується юність і починається мужність? Хто в змозі точно визначити час переходу? У Івана Єфремова є літературна праця під назвою «Лезо бритви». Як по лезу бритви треба йти між двома крайнощами, щоб життя було більш гармонійним. Коли почалася в моєму житті школа мужності? Відповісти на це питання важко. Швидше за все, школа мужності у мене почалася в шестирічному віці, коли я в темній землянці не дав можливості Мороку поневолити мою свідомість. Було багато різних етапів виховання мужності. Одним з таких етапів став мій від'їзд на Північний Урал. Любов в деякому роді є психічним захворюванням. Я їхав у глуху тайгу для боротьби зі своїм захворюванням. В кінці 20-го століття Всесвітньою Організацією Охорони Здоров'я любов буде внесена до реєстру психічних захворювань під номером F 63.9.

                     У суботу ввечері, 13 травня 1961 року, я виїхав поїздом з міста Сталіно, нічого не знаючи про те, що чекає мене в майбутньому. Пасажирський поїзд ішов до Москви обхідним шляхом через Дебальцеве, Луганськ, Старобільськ, Валуйки. Наші вагони тягнув швидкісний паровоз серії ІС. У Валуйках провідниця вагону оголосила пасажирам:

                     – Виходьте на перон. Купуйте смажені в олії пиріжки. У Росії такі пиріжки не готують.

                    За Валуйками почалася територія Росії. Пропливають повз вікон вагонів російські села з брудними нечітко вираженими вулицями і з брудними недоглянутими дворами. Сірого кольору глинобитні стіни будинків ніколи не знали побілки. Сірий фон села зливається з похмурим сірим фоном землі. Сірий фон і сіре життя вимагають необмежених пиятик, або навпаки, алкогольні узливання створюють сіре життя? Усе взаємопов'язано. Два роки тому одна російська родина, яка переїхала жити з Курської області в місто Сталіно, розповідаючи мені про умови життя в російському селі, скаржилися:

                    – Кожного року в осінню негоду ми збираємо на колгоспному полі урожай картоплі босоніж, не користуючись взуттям. Взуття треба берегти, бо дорого коштує. Увечері додому приходимо настільки втомлені, що у нас не вистачає сили помити ноги. Ми обмотуємо мішковиною брудні ноги і лягаємо спати. Так постіль не мажеться, а ноги все одно завтра знову будуть брудними.

                  Який може бути відпочинок і сон з брудними ногами? Цього я зрозуміти не можу.

                  Вранці третьої доби моєї подорожі, в понеділок 15 травня 1961 року, я прибув до Москви на Павелецький вокзал. Поїзд на Солікамськ відходить з Курського вокзалу. Курський вокзал був ще старої споруди. Вокзали у мене подиву не викликають. Мене здивували пасажири Курського вокзалу. Уздовж зовнішніх стін вокзалу на брудному асфальті під холодним дрібним весняним дощем зі своїми мішками і валізами сиділи і лежали люди.

                    Закомпостувавши квиток і залишивши багаж в камері схову, я відправився знайомитися з Москвою. У моєму розпорядженні було п'ять годин. Я ознайомився з ВДНГ, потім поїхав на Червону Площу, де зайшов у історичний музей і в ГУМ. Решту часу я, користуючись метро, виходив на вулиці Москви, щоб отримати загальне враження про столицю Червоної Орди. Враження я отримав приголомшуюче. Провідниця потягу «Москва-Солікамськ» запитала мене:

                 – Як тобі сподобалася Москва?

                 Я їй відповів гранично стисло:

                   – Найбільша в світі дярьовня.

                   – Таку характеристику Москви мені вже неодноразово доводилося чути від іноземців, - сказала провідниця.

                   Так, Москва сіра й похмура, як і вся Росія, але москвичі привітні й дружні люди. Пройде всього десять років, а оцінка Москви і москвичів зміниться на протилежні значення. Москва буде більш порядною й більш красивою, а москвичі стануть недружніми, хитрими і злими. За Брежнєва швидкими темпами почне цілеспрямовано прогресувати російський шовінізм.

                   О п'ятій годині вечора поїзд відправився на Солікамськ. Я стояв у тамбурі і палив цигарку, розглядаючи пропливаючі повз мене будинки і вулиці Москви. Від Москви і до самого міста Володимир вздовж залізничної коліі на кожній будівлі залізничної служби і майже на кожному телеграфному стовпі висіли портрети усміхненого рожевощокого Н.С. Хрущова. Москвичі Хрущова люблять. Та й як москвичам не любити Хрущова, адже він ввів москвичам десятивідсоткову надбавку до зарплати. Напевно, за шкідливість столичного життя, або за артистизм, який проявляють москвичі до іноземних гостей. Або за те, що в Москві живуть нащадки скандинавських завойовників: варягів, ворогів національних культур.

                  У тамбурі стояло багато людей, проводжаючи очима Москву. Два мужика стояли біля мене і розмовляли. Вони були з Кривого Рогу. Дізнавшись, звідки вони, я звернувся до них:

                – Ну що там у вас з повстанням, все заспокоїлося?

                 Мужики кинули на мене злі погляди і замовкли. За хвилину пасажири пішли в вагон, а в тамбурі залишився тільки я з двома криворіжцями . Один з них сказав:



Луцор Верас

Відредаговано: 27.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись