Культ Істини, книга перша - Самоствердження.

Розмір шрифту: - +

6,3 Вая

                   У понеділок, 22-го травня 1961 року, я прибув до селища Вая, яке, ймовірно, буде моїм новим місцем проживання. О 16.30 катер причалив до берега біля контори Вайського ліспромгоспу. За три дні річкової подорожі я проплив близько 150-ти кілометрів. На моєму шляху було велике селище Щугор, в якому був ліспромгосп і алмазний промисел. Селище Вая, здається, трохи більше Щугора. Тут приблизно 120 житлових будинків. Це своєрідний центр тайгової цивілізації.

                    Селище Вая є адміністративним центром ліспромгоспу, а Гостинний Острів, який знаходиться в шести кілометрах нижче Ваї за течією Вішери, географічний центр, так як там є поштовий вузол зв'язку. У дев'яти кілометрах від селища Вая, вище за течією Вішери, розташоване селище Усть-Улс. Там в Вішеру впадає гірська річка Улс. Улс – річка золотоносна. Вона виносить в Вішеру золотий пісок, але золото тут не видобувають. Ще вище за течією Вішери знаходиться селище Гарєвая, або Горевая. Будь-яке з цих назв добре підходить цьому селищу. Від Гарєваї вздовж Уральського хребта до самого Льодовитого Океану населених пунктів немає. За дванадцять кілометрів вище за течією річки Вая, яка біля центрального селища Вая впадає в Вішеру, знаходиться селище Березівка. У районі цього селища в недалекому майбутньому, ймовірно, знайдуть кімберлітову трубу з покладами алмазів, а зараз там поки що валять ліс.

                  Залишивши на катері свій багаж, я відправився в контору ліспромгоспу. У конторі я зайшов до кабінету директора. Стрункий і високий, фізично добре складений, середніх років чоловік зустрів мене здивованим поглядом.

                  – Здрастуйте. Я приїхав до вас на роботу, - сказав я йому.

                  Очі директора округлилися від здивування, і він поставив несподіване для мене питання:

                  – Хто Вас сюди направив?

                 За мить я зрозумів, що його здивувало. З доброї волі в цей ведмежий край ніхто не приїде. До того ж, я був одягнений у темно-синій бостоновий костюм. На мені була чорна сорочка і біла атласна краватка, зшита за моїм замовленням. Зверху костюма на мені був чорний вовняний плащ. На голові красувався фетровий капелюх кольору кави з молоком закарпатської фабрики «Хуст», а взутий я був у морські офіцерські штиблети. Тільки зараз я подумав про те, яке враження я справляв на тайгових жителів, а в дорозі на пасажирів! Що міг подумати про мене директор глухого тайгового селища, куди дуже проблематично було вербувати людей для роботи й життя? Безумовно, він подумав, що мене направили в ліспромгосп на якусь керівну посаду, ймовірно з райкому, або ж з обкому партії! Довелося пояснювати директору причину мого бажання працювати в ліспромгоспі на будь-якій роботі, приховуючи при цьому справжню причину мого добровільного ув'язнення. Про те, що це ув'язнення, я дізнаюся трохи пізніше, адже в цих краях діяло приховане кріпосне право. Жителі селища не мали паспортів і не мали права переїзду на постійне місце проживання на «Материк», в цивілізований світ. В цьому забутому богом краю жили розкуркулені в минулому хлібороби з Кубані й Дону, а також депортовані з України німці-колоністи.

                 Дізнавшись про мене все що я зволив про себе повідомити, директор ліспромгоспу зрадів, викликав по телефону начальника відділу кадрів і майстра деревного виробництва. У лічені хвилини мене оформили робочим Вайського ліспромгоспу і поселили жити, не в гуртожитку, а в двокімнатну квартиру, в якій жив начальник місцевого аеродрому. На роботу я повинен вийти вранці наступного дня на сплав лісу. Лісовий майстер, Іван Іванович, супроводжував мене до нового мого житла, допомагаючи мені нести мої речі.

                   Начальником аеродрому виявився молодий чоловік з Пермі. Він був неодружений, а робота його в селищі Вая була не гіршою за життя відпочиваючої на курорті людини. Якщо і можна було щось порівняти з роботою для нього, так це пошуки алкоголю. Інших турбот у нього не було, як не було б і у будь-якої іншої людини на місці начальника місцевого аеродрому. Чому «начальник», якщо у нього не було підлеглих? Правильніше було б назвати його професію «наглядач» аеродрому, але в радянський час назва «наглядач» вийшло з ужитку, бо всім хочеться бути начальниками. У брежнєвські часи прибиральницю стали називати «технічкою», начебто для того щоб мити підлоги, необхідно мати середньотехнічну освіту. Прибиральниця – непорядно звучить, а от «технічка» - це звучить гордо! З приводу нової назви професії прибиральниці мені згадався один анекдот:

                  «Одна дівчина з російської провінції поїхала до Москви у пошуках особистого щастя. У Москві вона влаштувалася працювати в якомусь міністерстві прибиральницею. Минуло досить багато часу. Одного разу її батьки в селі отримали від неї листа: «Здравствуйтє, папаша і мамаша! Пішет вам дочка Маша. За работу половую далі мнє мєдаль трудовую». Батьки в подиві: «За статеву роботу дають медалі?». Соромно про це кому-небудь сказати! Батьки пішли до кумів і поділилися новиною. «Маша работаєт в міністєрствє тєхнічкой? Когда жє она успєла окончіть тєхнікум? - здивувалися куми. – За половую работу можєтє нє трєвожіться, єслі за ето дают мєдалі». Батьки прийшли додому й написали своїй доньці листа: «Здравствуй дочка Маша! Пішут тєбє папаша і мамаша. Нє жалєй пі…ду! Бєй на Звєзду!».



Луцор Верас

Відредаговано: 27.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись