Культ Істини, книга перша - Самоствердження.

Розмір шрифту: - +

7,4 Калейдоскоп подій

                   Моя сестра Валентина вийшла заміж за Харитонова Олександра, племінника Устинова Дмитра Федоровича - члена Політбюро КПРС і маршала СРСР. Мати Олександра Харитонова була рідною сестрою Д.Ф.Устинова, але доля у неї склалася дуже невдало, бо вийшла заміж за мужика питущого й сварливого, у зв'язку з чим, вона втратила розум, а потім померла в лікарні. Олександр Харитонов рідним батьком був покинутий і виховувався в дитячому будинку в моєму рідному місті. Потім він жив недалеко від мене у рідної сестри свого батька. Моя сестра познайомилася з Харитоновим і вийшла за нього заміж. Але, чим вона керувалася!? До неї женихалися молоді люди з вищою освітою, але вона всіх відкинула і вийшла заміж за людину з поганою психічною спадщиною і з п'ятикласною освітою. Проживши з Олександром близько року в Донецьку, Валентина з ним переїхала в сільську місцевість, на батьківщину нашої матері, в Темрюк. Працювала Валя дояркою в колгоспі «ім. Фрунзе», а її чоловік у цьому ж колгоспі працював трактористом. Гороховий хліб восени 1963 року вдарив мене по печінці так, що я змушений був за пропозицією своєї сестри ранньою весною 1964 року виїхати до неї в Темрюк для зміцнення свого здоров'я. Темрюк для мене був, є, і буде завжди Темрюком, але не Старченкове. Не хочу називати населені пункти іменами ідолів, нехай навіть і розумних.

                 Колгоспом, в якому працювала моя сестра, керував грек, Герой Соціалістичної Праці, Янченко. Він же – Денисенко, по материнській лінії. З причини того, що головою правління колгоспу був Герой Соціалістичної праці, в колгоспі на трудодень авансом видавали по 80 копійок з подальшою доплатою навесні наступного року. У всіх інших колгоспах авансували трудодень не більше як по 40 копійок. Колгоспи не мали право мати власну будівельну бригаду, не мали право купувати техніку на заводах, не мали право виробляти власними силами монтажні роботи і т. д. Будівництво в колгоспах повинен був виробляти «міжколгоспбуд», а монтажні та демонтажні роботи по механізмах - «Сільгосптехніка». Це коштувало в три рази дорожче звичайних капітальних витрат. Радгоспи та інші підприємства купували механізми за комерційною ціною, як представники державних структур, а колгоспи – структури кооперативні, тому вони мали право купити тільки за ринковою ціною, встановленою для приватних осіб. У даному випадку комуністи віднесли колгоспи в розряд капіталістичних утворень. У комуністичній державі колгоспи виступали в ролі орендарів державної землі. Якщо радгосп, або будь-яке інше державне підприємство, купував легковий автомобіль «Волга» за 1700 рублів, при її собівартості в 625 рублів, то колгоспи могли купити «Волгу» тільки за 10 тисяч рублів, за ціною, встановленою для приватних осіб. На покупку техніки колгоспи мали отримати дозвіл у вищих представників партійної влади, що само по собі було виключно важким питанням. Герою соц. праці багато дозволялося, тому колгоспу, де я збирався тимчасово попрацювати, дозволили мати власну будівельну бригаду і оплату на трудодень в два рази вище, ніж в інших колгоспах.

                 Я прийшов до голови колгоспу і попросився в будівельну бригаду, про яку вже чув багато. Поки я розмовляв з головою колгоспу, до кабінету зайшов бригадир будівельників. Дізнавшись, що я працював у шахті забійником, бригадир, який у минулому своєму теж працював забійником, погодився взяти мене в свою бригаду. Організація праці в бригаді була простою і технологічно вигідною. У бригаді були ланки по три людини. Ланка складалося з двох мулярів і одного підсобного робітника. Мене взяли підсобником. Треба було встигати готувати вручну лопатою розчин, підносити його мулярам і забезпечувати мулярів будівельним матеріалом. Наша ланка за робочий день виконувало від трьох до семи норм. Робота була важкою, але молоді організми від хорошого, екологічно чистого харчування і свіжого повітря тільки наливалися силою. Про цю бригаду і про високі фізичні навантаження в бригаді в багатьох сусідніх селах і навіть за межами області ходили чутки: «Там працюють тільки воли».

                 Одного разу ланку, в якій я працював, послали до сусідньої Запорізької області в кар'єр за піском, до якого було десять кілометрів. До обіду нас обслуговувало три автомобілі, тому ми встигали наловити раків у степовій річечці, поки автомашини були в дорозі. Після обіду нам віддали всі автомобілі, які були в колгоспі. Прохолоджуватися вже не довелося, але робота весело кипіла. Кар'єр знаходився в двох кілометрах від села Білоцерківка і був власністю місцевого колгоспу. Поруч з нами працював екскаватор, обладнаний на тракторі "Білорусь". Він вантажив піском машини для свого колгоспу. У нас виникла ідея позмагатися з екскаватором. Ми висловили свою ідею екскаваторнику. Присутні в кар'єрі люди зацікавилися нашою пропозицією. За сигналом трактор і наша ланка з трьох осіб почали одночасно вантажити автомашини. Екскаватор завантажив автомобіль за п'ять хвилин, а ми свій автомобіль завантажили лопатами за чотири хвилини. Наступного дня послали працювати в кар'єр мене одного, де я і працював, цілий тиждень. За годину я вантажив по чотири автосамоскиди вантажопідйомністю в дві з половиною тонни, тобто 10 тонн за годину, і встигав робити перекури.

                  У будівельній бригаді працював секретар комсомольської організації колгоспу. У розмові з ним я обмовився про те, що на Уралі мені довелося готувати святковий концерт. За пару днів після цієї розмови він передав мені від завідуючої сільським клубом запрошення відвідати її і познайомитися з нею. Я прийшов у клуб і познайомився з Надією Климівною, а вона попросила мене допомогти організувати до першотравневих свят концерт. Організацією концерту на той час займалися жінка-хореограф і баяніст. Обидва вони працювали в місцевій середній школі викладачами історії та географії. До свята залишалося два тижні. За цей час я зможу при інтенсивних репетиціях підготувати групу хлопців і дівчат, але підготувати танцювальні номери за такий короткий час неможливо було. За танцювальні номери відповідала хореограф, тому мене ця проблема не хвилювала. Після важкої роботи в будівельній бригаді я вдома у швидкому темпі приводив себе в порядок, потім вечеряв і мчав у клуб на репетиції. До одинадцятої години вечора я займався з хлопцями своїми номерами. Придумувати скетчі та готувати їх до показу на сцені - проста і легка справа в театральному мистецтві, і легко сприймається глядачами, тому у мене з цим питанням проблем не було. З підготовкою хорової капели для виконання партійної молитви «партія - наш керманич» проблем теж не було, бо українці народжуються співаками. Після цього я займався в танцювальному колективі танцями до першої ночі. Танцювальний колектив був дуже малим, тому мені довелося волею-неволею стати танцюристом. Під час занять я нічого не відчував, але, долаючи двокілометровий шлях від клубу до будинку, в якому жила моя сестра, я відчував нестерпні муки, бо моя права нога, густо нашпигована осколками з кольорового металу, просила пощади. Я не цінував своє здоров'я, долаючи життєві труднощі, і в цьому була своя принадність – принадність відчуття переможця. Перемогти супротивника приємно, а перемогти себе – подвійно приємно. Все життя – суцільний іспит, який треба скласти відмінно.



Луцор Верас

Відредаговано: 27.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись