Квітка садизму

Розмір шрифту: - +

Квітка садизму

Я викопав чужу дитину на старому кладовищі – вона заридала на моїх руках. Дав їй пити свою кров – її очі налилися мороком важкого туману, який спадав з гір. Серце – я вклав його ще гарячим, – пам’ять чужих днів. Маленьке тіло здригнулося від чужої агонії, яку завдали мої білі руки. Вона почала бачити духів. Старий сторож на цвинтарі онімів від побаченого. Вона глянула на мене:

-Дзвін мертвих – ти чуєш його? Я писала тобі це у листах – ти чув мої слова? Ти плачеш?

-Так, у мене є пам’ять: я пам’ятаю не ось це свіже тіло, а руки, серце, сльози. Я вклав тобі своє прокляття, але я ніколи не буду твоїм.

-Хіба? Ти не бажаєш довгих оргій і білого вина з медом диких бджіл?

-Усе минає, навіть біль від холоду повертається в страшний сон.

-Квітка садизму розцвітає наївним болем.



Йогонес де Сіленціум

Відредаговано: 22.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись