Лабіринт

Розмір шрифту: - +

І

  • Чітка і лаконічна геометрія рухів можлива, тільки якщо ви будуєте її від центру. Стрімка та ефективна атака, контратака або захист стають можливі лише, коли верх тіла і ноги синхронізуються через центр. Це є відчуття. Це є один із принципів будо. Подумайте над цим вдома. На сьогодні все. Достатньо. Всім цікавих вихідних. До зустрічі у вівторок.

Люди розійшлися. Гліб завжди останнім виходив із залу. Так і сьогодні. Прибрав по місцям інвентар, лапи, пади, скакалки й інші дрібниці. На останній фазі тренування – концентрації – його знову “викинуло” в Порожнечу. Це було дивне відчуття, і воно раз за разом набирало силу. Із-за цього тепер у нього було чисто і ясно в голові, а всі рухи були повільні і сповнені грації, як у лелекі в полі, на  полюванні.

Душ збадьорив. Губи в кінці заняття вже прилипали одна до одної. Так було майже завжди. Шість годин говоріння, коментування, пояснень, важкого інтенсиву, чотири групи поспіль, діти, підлітки, дорослі. Це було не просто. Після теплої води стало легше. Чисте полотенце, свіжий одяг, молоде, здорове тіло – все приносило насолоду. А саме головне, за вікном був травень. Початок травня. Пора року, котру Гліб любив найсильніше.

Він вийшов на вулицю і глибоко вдихнув. Повітря було наповнене життям. Весна залила місто запахами, звуками, фарбами. На зупинці хлопці розповідали байки дівчатами, а ті грайливо посміхалися. Весна всіх п’янила. Під’їхав автобус. Людей в салоні було не багато. Гліб сів. Вечірнє місто розквітало. Автобус минав набережну. Гліб відкрив вікно і закрив очі. Вітер з річки обійняв обличчя теплою хвилею. Здавалось, що він летить понад водою, як колись, в одному із снів. Там він літав. Коли відкриваєш очі після таких сновидів, здається що злетіти дуже легко. Агов, як би не так! Маршрутка грюкнула по розбитому асфальту. Скоро йому виходити. Проїхали центр і звернули з проспекту. Через десять хвилин Гліб йшов по тротуару, занурившись в спогади й думки. Окраїна міста була не така нарядна й не так грала ліхтарями, як центр, але і тут весна була все така ж чарівна і бешкетна, як скрізь.

Його погляд застряг на людях, які йшли попереду. Це було як плювок на чистій сорочці, як кусок  бруду на полотні генія. Стало неприємно. Гліб зосередився і придивився уважніше. Дівчина. Струнка, молода, густе волосся, білі джинси, на голові навушники. Позаду, неподалік, за нею йшло двоє. Один в спортивному, другий в шкіряній чорній куртці. Обидва бритоголові. Хода перевальцем, але чітко за нею. Погляди липкі. Вже близько до дівчини. Мовчки. Вона їх не бачить, не відчуває і не хоче нічого чути окрім своєї музики. Здавалось, що вони, як дві гієни, вистежували жертву. “Через п’ятдесят метрів тротуар поверне і далі безлюдний парк. Пограбування. Або ґвалт!” – Гліб зібрався. Треба було миттєво вирішувати: так чи ні. Влізати в ситуацію, чи звернути в сторону. Питання без початку і кінця. Гієни добавили ходу. Дівчина йшла легко, ледве помітно танцюючи в одному ритмі з весною. “Як вона їх не бачить, дурочка. Зовсім молоденька. Зараз швидко підійду до неї і привітаюсь, нехай думають, що ми разом… Ні, погана ідея, вона від мене шарахнеться, а вони позаду, я втрачу контроль над ситуацією, і вони приб’ють нас обох. Ох і здорові бики, де таких годують?!”. Гієнам лишалось п’ять-шість кроків до дівчини. Дорога повертала. Ноги самі прискорили шаг. У Гліба мороз пробіг по спині. Один з них стиснув в руці ніж. “Зґвалтування! Вони мене не бачать. Мабуть п’яні або під кайфом”. Дорога звернула в парк. Думки, як блискавки, і в венах – ртуть. Дівчина майже летіла, вітерець грав з її волоссям, вони були в двох метрах. Гліб зірвався з місця і налетів першим. На озброєного. Жорсткий, проникаючий удар ногою ззаду в пах скосив чоловіка, миттєвий відскік в сторону і найпотужніший, страшний удар ногою в обличчя одразу відключив людину. В цю мить другий отямився від несподіванки, вихопив із карману ніж і зробив різкий випад в сторону нападника. Гліб впав на коліна поряд з тим, першим, притиснувши руки до живота. Аж раптом простір розрізав жіночий крик. Кричала дівчина. Вона обернулась і все побачила. Крик був довгий, дикий. Вона зірвалась на вереск. Це був крик людини, котра дивилась Смерті прямо у вічі. Від такого крику кров застигає в жилах. Перший лежав. Другий, спортивний, щодуху тікав. По долоні Гліба витікало тепле життя. В очах темніло. “Холодно. Мені холодно,” – прошелестіли губи. Гліб впав обличчям на асфальт. Все згасло…

Він відкрив очі і одразу все згадав. Весна, вечір, дівчина, гієни, холодна сталь під ребром, крик, холод. Зараз він стояв, і все з ним було гаразд. Одразу спало на думку, що так не буває, це сон, або він просто забув багато днів свого життя. Він знаходився в кімнаті. Вузька темна кімната. Висока стеля. Гліб відчував, що тут нема жодної живої істоти, але ж водночас з цим йому здавалось, що тут багато людей. Надзвичайно багато. Вони всі різні. Як на площі великого міста під час свята. Дивне відчуття. Було страшно поворухнутись. Серце барабанило ритм. А якщо це не сон? Як в дитинстві, заходиш в темну кімнату, і треба дотягнутись до вимикача, включити світло. Стоїш, а колюча темрява залазить тобі під одяг і розповзається по всьому тілу, і серце стискається, і крижинки повзуть по спині вверх, на шию, потилицю…

Він йшов по коридору. Були сутінки. Скрізь, із усіх кутків  доносилось електронне шелестіння і тріскотня. Уважно роздивившись, Гліб зрозумів, що з обох боків розташовані стелажі. На них лежали квадратні, чорні коробки. Вони шелестіли. “Накопичувачі?” – спало на думку. У всякому разі було дуже схоже. Він ішов і йшов, а коридор не кінчався. Не було ніяких дверей. Ноги просто або повертали, або знову йшли прямо. Поворот за поворотом, розвилка, прямо, перехрестя, прямо. Було схоже на безкінечний лабіринт. Скрізь однаково – стелажі від полу до стелі, на них коробки, шелест, мигання зелених діодів. Стало холодно і самотньо. “Що за видіння таке? Чи що це взагалі таке?” – промайнуло в голові. “Я йшов з тренування. Була дівчина. Двоє з ножами. Потім біль розірвала тіло, крики, кров зліпила мені пальці. Чому я нічого не пам’ятаю далі? Що це за місце? І саме головне – де вихід? Мені треба знайти вихід звідси, інакше я тут просто замерзну або помру з голоду.” Думки летіли швидко. Гліб ходив так вже багато часів. Тіло починало просити відпочинку. Тепер все йому здавалось буденно і сіро. Голод набирав силу. “Думай, думай” – повторював він собі – “Вихід завжди є. Ти сам постійно вчиш цьому людей. І не один вихід, а декілька. Вони приховані від мене тільки моєю короткозорістю та нетямущістю”. Дивне відчуття присутності людей не зникало. Він вирішив присісти перепочити. Зняв пайту і поклав її на бетонну підлогу. Притулився спиною до однієї із полок. Ноги гуділи. Розшнурував кросівки. Стало легше. “Які правильні, ідеальні коробочки. Гарно зроблено,” – і руки самі потягнулись до прилада, найближчого. “О, ні!!! Та це ж!..”. В очах потемніло. Хвиля страху прокотилась по тілу. Руки смикнулись і все зникло. Гліб сидів і глибоко дихав, намагаючись хоч щось зрозуміти. Він просидів півгодини, дивлячись в одну точку, але зрозумів тільки одне – щоб вийти з цього лабіринту, треба було “дивитись” далі. Руки самі потягнулись до темної сталі.



Сергій Керкет

Відредаговано: 13.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись