Ланцюг Рода

Розмір шрифту: - +

Розділ 10

Гори завжди говорили. Не з ним. Просто говорили, пронизуючи кришталеве повітря тяжкими потоками тисячолітньої мови. Слухати – єдине заняття протягом довгих віків. Небагато вірних починали шлях. Одиниці йшли. Ще ніхто не добирався кінця. На новій землі. Вони століттями складали коло, ладили кільце до кільця. Лишилось трохи. Живуча кров. Слідили довго та… Тепер все вийде. Кров знищить кров, перерветься нитка, надто довго прядеться. Глибоко вдихнув розріджене морозне повітря. Скоро всі перевали завалить снігом, замете буранами, перетне вузенькі стежинки. Не встигнуть. Але то нічого, вистачить забрати, відірвати предковічної землі. Вони слабішають, втрачають силу, потім гинуть. До того кров буде наша. Ще раз кинув погляд на житло богів, покрите тяжким накривалом туманів – льодяні язики повільно сповзали, тримаючи крижаними лабетами тисячолітню потугу похмурого каменю. Спроквола прямував кам’янистим розсипом, підставивши обличчя гострому вітру. Широка кам’яна річка грала, перекочувалась, живою істотою випорскувала з-під ніг, прагнучи скинути, покалічити, знести в прірву, що вишкірялась обламанами пеньками скель. Він на те не зважав легко переступаючи живе каміння, обходячи валуни, майже, нечутно ковзаючи підступним завалом, приближаючись до обителі.

Похмурі скелі височіли сірими шпилями, злегка ховаючись пухкими шапками снігу. З-під обважнілих повік надуто спостерігали пустельне царство, насуплюючи кошлаті хмари брів. Безмовна сторожа ревно берегла потаємне місце, інколи відкриваючись лиш гострооким орлам та й то ясної погоди. Оточене стрімкими шпилями, притаїлось невелике кам’янисте плато, зіщулившись гострими розсипами каміннями, безладними осипами й кам’яними ріками. Серед цього бриластого ґвалту стримів моноліт сірого каменю, нагадуючи гігантський мурашник, підпираючи гострою верхівкою завісу дрижачого туману. Покопаний сотами хідників, випирав грубим серпантином переходів, висічених в цільному камені. Жодного знаку людського, вогнику, далекого гуку тільки тужливе завивання вітру, самотньо шастаючого тим будуванням, шукаючи хоч якусь розраду. Свинцеві тучі бурмосились, спускались нижче, обкладаючи небокрай тяжким накривалом. Нарешті одна, не витримавши здихнула, відпустивши рій дрібненьких кришталиків, що розсипом нестримного пуху заспішили вниз.

Сніжинки поволі танули, лишаючи прохолодні патьоки на виду. Стрижена голова приймала рясні крижані поцілунки, світлішала, не лишаючи жодних думок, сумнівів, сподівань. Хороший знак. Треба поспішити – ледве чутний відголос мідяного круга оголошував початок ради. М’які підошви злегка скобзались камінням. Сніг відразу танув, перетворюючись в брудну жижу, вперемішку з дрібним камінням. Хуртовина набирала сили, закручуючись шаленим чорториєм, граючи роями кусючих крижинок. Крок, ще один, ага ось і твердь. Провів долонею, струшуючи налиплий сніг. Широка алея щирилась ікластими пащеками, кігтястими лапами, вибалушеними баньками двох рядів химер, застиглих німотним риком, зберігаючи моторошний спокій обителі. Простуючи твердою бруківкою, відчував недобрі погляди бездушних приблуд інших світів, необачно потрапивших в пастку перших рахманів. Ось і ворота. Здоровезна кам’яна брила щільно закривала округлий прохід, відсвічуючи тьмяними переливами безкінечних рядків охоронних знаків. Зупинившись за декілька кроків, пробурмотів декілька слів. З приглушеним скрежетом нижня частина від’їхала вбік, відриваючи невелику розщелину, якраз щоб пройшла одна людина. Глибоко вдихнув, підставляючи обличчя тисячам крижаних уколів. Тепер пора.

Широченна зала вмивалася розсипом багряних вогнів. Ті струменіли вузькими рівчаками, піднімались стінами, зміїлись широченними колонами. Здавалось весь простір опоясали вогненними стрічками, стиха потріскуючи підступно підбираючись поближче, намагаючись жальнути пекучим полум’ям. Вогняні нитки посередині зали спліталися, творячи палахкотливий вузол. Нагріте повітря злегка коливалось непевним маревом, порхаючи під високою стелею, шукаючи виходу з кам’яного мішка. Чудернацькі різьблення стін, ніби рухались кров’яними плямами яскравого світла. Дві величезні колони чорного каменю вивершувались над широкою плоскою брилою, що міцним постаментом височіла в глибині зали. Зблизька тільки грубезний камінь, перевитий рівчаками й заглибинами. Проте, відійди трохи віддалік – і ось дві велетенські чорні руки з сплетеними пальцями, які прикривали брилу навісом. Плетиво чародійських рун виступало рельєфними малюнками, відливаючи ідеальною поліровкою. Панувала напівтемрява, широкі тіні падали на постаті, що розсілись навколо кам’яного кругляка. Щільні каптури вкривали лиця, довгий широкий одяг темної барви повністю ховав фігури, глушив рухи. Вогонь весело палахкотів, злегка потріскуючи, інколи пирскаючи пучком іскр, стрімким роєм зникали в просторі. Сюди, під навіс прадавнього вівтаря, проникали лиш одинокі відблиски багряних язиків. Глухо задуднівши, віддаючись дзвоном у стінах, піднімаючись склепінням різьбленої стелі линув протяжний гук мідного кола, сповіщаючи початок. Почекавши доки відлуння згине в закутках височенної стелі, одна з тіней поволі розпрямилась, торкнувшись рукавами гладенького краю вогняного скла. Тягучі, шиплячі звуки давно забутої заморської мови розрізали тишу:

  • Тисячоліття дивляться на нас. Вперше за багато світів творимо повне коло. Ще ніколи не мали такої влади… Хіба що на Первісній Землі та й то не завжди. Пройшовши гарт вогнем й водою наші предки знайшли безпечне місце. Велика вода не досягне вершини світу.

Тіні глухо забурчали, похитуючи головами.

  • Адепти вічного знання навіть після смерті нашого світу знайшли спосіб продовжити безкінечний шлях. Дикі землі багаті на матеріал. Достатньо було декілька століть і знов мали живу силу. Звичайно це не народжені бурею. Слабші, убогіші, проте їх багато. Лишалось тільки заповнити нову землю й продовжити путь семи рік. На заваді стояла Велика Зима тих проклятих земель й напівзвірі, мисливці на довгоносих. В походах за рабами одного разу ступили на їхню територію. Воїни страшно переживали холод, тут ще й ці волохаті перевертні… Отримавши голови командирів без волосся, капітани покинули дикі береги. Тепер отримали шанс покінчити з льодовими демонами. Почалась війна про яка зараз вже ніхто не згадає. Наші творіння здолали їх…майже



bisurkan

Відредаговано: 25.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись