Ланцюг Рода

Розмір шрифту: - +

Розділ 11

…І це називається кінь ?!

Присадкуватий, кошлатий коник якоїсь мишачої масті весело форкав відкидаючи довгого чуба, що раз по раз падала на очі.

  • Ти не тямиш ніякого хріна ! – аж задихнувся від обурення біс, витріщаючи й без того круглі очиці – та я цілий околоток оббігав, гузно в милі, поки знайшов !
  • Знайшов ?! Зайди в повітку до смерда і ще кращого знайдеш ! Оббігав він ! Де мій Ворон ?!
  • Та цей – відразу знітився Антипко – як тебе оцей, ну…одправили на Галявину Довгих Снів…то…одним словом заїздили болотяники
  • Обладунок пропав, із зброї одні розплавлені залізяки, коня уграли ! Шо мені нігті тепер точити !? Може дрина виламувати ?

Чоловік зозла влупив кулаком в стовбур товстенної сосни, лишаючи глибоку вм’ятину. Декілька шишок шурхнули під ноги. Тоненькі багряні цівки поволі стікали між пальців, змішуючись з духмяною крівлею дерева.

  • І чого б я ото так ярився ? – буркнув Антипко, на всякий випадок відходячи подалі – Мавко, роз’ясни йому, а то вже на язик одні матюки навертаються
  • Дай повитягую скалки – прохолодні пальці з гострими нігтями міцно охопили закривавлену руку – тількино вичухались з одного, нехай ще загніється. Отак, розімни гарно щоб змилилось. Тепер прикладай.

Жмут розтріпаного зілля міцно обгорнув збиті кісточки. Вовк лежав збоку, висолопивши язика, уважно спостерігаючи перепалку.

  • Дарма Антипка ображаєш. Твій кінь погинув не з його вини. А цей… твар особлива. Зараз оповідати не буду, все одно не дотямиш, далі сам побачиш.

Чоловік похмуро відвернувся. Його Ворон, пустельний вітер, викоханий в запечених сонцем барханах, згинув шолудивою шкапою на бійні. Ніби крізь завісу долинало базікання сільвана:

  • Гарба з виду стара, проте Козьма божився можна ще пів світу обійти. Сопів шкарбун старий, але видав все як треба. Буде знати Антипкові карти ! Ось борті, діжечки з медом, міхи воску, тут всіляка мерва. Так шо ше… біс замислено почухмарився – кажись все
  • Візьми тамгу щоб в місто пропустили
  • А шо перший раз без просу ? – оскалився чорт
  • Я тобі вуха вузлом зав’яжу ! Сказано, силу викидати тільки в крайніх випадках. Де можна обходитись
  • Це вона спеціально збиткується. Хоче показати, як то смертним живеться. Ох, не подобається мені вся ця хрінь – сільван тяжко здихнув, чухнувши лапате вухо
  • Харош. Давайте збиратись. Скоро ніч
  • Це ти он тому засватаному скажи. І передай хай натягне нашийник на свого волоханя, а то на мене він гарчить, падлюка така невдячна !
  • Справді, досить кандибаситись, на ось перетворюйся…

Ще раз тяжко зітхнувши, почвалав до кривобокої гарби лаштуватись в новий путь.

Хорсове око виблискувало сріблястими переливами, відкриваючи навський час. Міріади яскравих блискіток розкинулись темним оксамитом, насмішкувато спостерігаючи за вічним неспокоєм земного життя. Десь шурхнуло гілля, сонна птаха крикнула спросоння диким голосом. Духмяний спокій лісового шатра, зрідка порушували одинокий шелест, пирхання, шурхотіння. Ось весело насвистуючи майнула ватага потерчат, вишукуючи розвагу. Поскрипуючи старенькими вісями, вузенькою просікою котився невеликий візок. Присадкуватий кривоногий коник жваво тіг поклажу, час від часу форкаючи, відганяючи мошку. Хто ж це такої пори насмілився по лісі блукати ? Еге, забава сама до рук йде. Прозорі фігурки замиготіли між гіллям, готуючись побешкетувати на славу. Зненацька, невелика скорчена фігурка звелась між поклажею:

  • Ану геть звідси, засранці недорікуваті ! – гарикнув добре знайомий голос

Навчата кинулись врозтіч, навіть не придивляючись – пізнали той хриплий гук.

  • От сцикуни малі, тільки що побачать, зразу кидаються бешкет творить. Треба буде дати наганяй, як повернусь – щось стиха буркотіло між кадовбами, діжечками, невеликими міхами.

Нічна прохолода легким рядном покрила землю, лишаючи дрібні сльози на густому різнотрав’ї. Велетенські дуби, ніби дбайлива сторожа, мріли розлогими знаменами, бажаючи щасливого шляху. Густа відпарь прикривала дерева, ховаючи від злого ока. Ліс, не хотячи пускав дітей своїх назустріч безпутньому гамірливому світові. Виїхали на широкий шлях. За небокраєм мріли лише верхівки смарагдових патріархів, та й ті поступово сховалися, поступившись густющим хвилям степового різнотрав’я.

Вранішній морок стиха розсіював оксамитовий спокій ночі. Зорі втомлено кліпали, готуючись до денного спочинку. Вовкулацьке сонце ховалось, передаючи зміну полум’яному ликові Дажбога. Небокрай поступово рожевів, ніжним лик соромливої дівки. Дорога вилась безкінечною гадюкою, минаючи одинокі весі, набундючені монастирі, чахлі поля огнищан. Він не рахував днів. Заціпеніло трясся на передку хиткого воза, повторюючи про себе безкінечну молитву:

  • Тільки б швидше, тільки б швидше…

Коник, ніби чув те прохання, дріботячи мірним кроком, не вимагаючи спочинку. Спочатку намагався підганяти та постеріг – без толку, викинув лозину. Вухань біг мірно не пришвидшуючи й не збавляючи. День і ніч.



bisurkan

Відредаговано: 25.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись