Ланцюг Рода

Розмір шрифту: - +

Розділ 19

Небокрай захлинався густим багрянцем, хлюпав рідкою кров'ю, лишаючи на виду непевні мазки червінного світла. Змилені коні дрібно тремтіли, хрипко гонили запалими здухвинами, розкидаючи кім’яхи червонястої піни. Фенька розпачливо оглянувся – боярин теліпався тряпчаною бганкою, приторочений до хребта коняги, що от-от мав спустити дух. Ще трохи, протриматись якусь дещицю і між своїми. Бідолашні тварини вже не звертали уваги на удари – понуро тюпали, оскаливши великі жовтаві зуби, розриваючи губи стальними мундштуками. Хлопець дістав захалявник – жеребець не іржав – квилив від болю, зриваючись нерівним галопом.

  • Давай ще трохи, давай… спаленілі уста шепотіли одне й те саме, повторюючи, ніби закляття, скріплюючи обряд свіжою кров’ю.

Ранкова прохолода наливалась жарким подихом молодого сонця, дрібно здригаючись від потужних хвиль ярого вогню. Фенька припадав на ногу, з усіх сил цуперкуючи здихаючу скотину. Кінь тяжко загрібав, харчав, витягуючи змилену шию. Боярин не приходив до тями з самої ночі. Може, й неживий. Хлопець смикнув плечем – це добре діло тягти через всю ніч мертв’яка. Ручаї брудного поту заливали вид, наскрізь просочуючи смердючий куяк. Геть ! Стало легше йти, тіло дихало, обмиваючсь палючим світлом. Скільки ще ? Дорога здавалась безкінечною, ніби йдеш нею від самого народження, забув де й коли почав, а кінця все не видно. Хотілось кинути ослизлу оброть, закричати-завити, пустившись стрілою подалі…далеко від оцього.

Легенький вітерець несміливо шарпнув залиплий чуб, свіжою хвилькою омив вид. Фенька стрепенувся. Річка ! Річка дихає ! З усіх сил періщив бідолашну шкапину, вичавлюючи останні сили. Кінь впав на передні ноги, похитуючись оскліло втупився перед собою. Пришкандибуючи, шваркнув ножем по мотузках – боярин сповз снопом. Ледве встиг відтягти нечуственне тіло – жеребець впав набік здригаючись в корчах, сукаючи ногами, страшно вибалушуючи очі. Стрічка крівлі звивистим потічком потяглась від ніздрі, прибиваючи шляхову пилюгу.

  • Не витримав, бідака – здихнув Фенька. – Що ж, боярине, лишився в тебе останній кінь.

Василій був з чорта важкий, ледве витеребив на горб. Декілька кроків і треба приставати переводити дух. Ноги тремтіли, підгинаючись лозовими дубцями. Очі лопались від раптової чорноти, що накочувалась хвилями.

  • Підірвусь, підірвусь ік чорту. Ще декілька саженей потягну і приляжу…присяду – бурмотів хлопчина. Проте, крок за кроком переставляв обважнілі ноги, розуміючи – зараз пристане, приляже і все довіку прийдеться спочивати коло цього горба вкупі з боярином.

Ріка близько. Вона дихає, кличе до себе, манить прохолодою і кришталевою рінню. Це б впасти і пити, пити… Не спиняючись ковтнути всю ріку. Тоді можна й вмерти. Підтягши боярина, ніби міх з пашнею зиркнув вперед. А що ж то, марево якесь чи… Гордими птахами, злегка похитуючись на дрібній хвилі, розпустили паруси ладьї, явно готуючись знятись з припону. Фенька на мить застиг, а потім, скинувши боярина тяжко зашкопиртав, падаючи, заплутуючись, клубком скочуючись з чималого горбка. Ледве піднявся, не вважаючи на подряпане тіло, збиті коліна, замахав, закричав. З горлянки вирвався протяжний хрип. Так, ніби в того коняги. Тільки б побачили, не лишили. Перечепившись, розтігся на ввесь зріст, зарившись в пісок. Тьма накрила з усіх сторін, міцно притиснувши до землі. Смикнувши рукою, Фенька застиг.

…- Диви, Горлат, що до нашого берега прибило !

  • Хрестате, щеня. Те що треба. Хлопці, гайда заберіть, ще он той мішок з кістьми. Кажись, гість наш дорогий.

Потік крижаної води бурхнув в обличчя, забиваючи ніс, вичавлюючи очі. Намагався вдихнути – волога роздирала груди, вивертала нутрощі. Мить, невидима рука струсонула тіло, кинула на твердь, позбавляючи в’язкого полону. Фенька ледве став навкарачки, вивергаючи мутняву воду вперемішку з лишками їжі, жовчі, вигинаючись дугою, ледве не викидаючи нутрощі. Викинувши все що можна безсило завалився на бік, сапаючи, ніби рибина нагло вирвана з ріки. Тремтячі пальці загрібали пісок, силкуючись підвестись. Що ж це ? Де… Маленька хвилька теребила піщаний бережок, похитуючи одинокі тоненькі очеретинки, накочувалась й відразу, ніби граючись тікала назад. Хлопчина застогнав, спираючись на руку. Десь тут навчитель, він допоможе, пояснить…

  • Очухалось, собача ? – шкіру на плечах, ніби хтось обценьками ухопив, ставлячи на ноги. Світ ходив ходором, гойдаючи, викликаючи нові позиви блювоти.
  • Стій не крутись. Розплющуй вже баньки

Різкий біль в потилиці. Поволі роздер очі. Тісне коло воїнів. Посередині лежить боярин, розкидавши руки й ноги. З рота сочиться багряна річечка. Одна очниця – суцільна рана спеченої крові. Розхристані груди пошматовані, смужки шкіри звисали багряними клаптями.

  • Поклич отамана, обревку !
  • О, диви й голос прорізався. А то все харчав та ригав, наче первістка на бойовищі
  • Хто…
  • А ти подивись гарненько, може, признаєш ?

Хто б їх не пізнав. Кряжисті, засмалені сонцем до чорноти. Руки, груди, всуціль помережані дивними візерунками, страшними звірами, поганськими письменами. Довгі чуби на голених головах. Феньки закрив очі. Таки дійшов. Таки привели боги. Хоч би він поспішив.

  • Чого жмуришся ?



bisurkan

Відредаговано: 25.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись