Ланцюг Рода

Розмір шрифту: - +

Розділ 2

Вітер стугонів верхівками дерев, ведучи давню, поважну розмову. Насувався вечірній морок, розкидаючи мереживо потаємних тіней. Химерно переплетене гілля, кетяги пухнастого моху, старезні корчаги й пні оживали, скидаючи денну сплячку. Дощ переставав, лишаючи діамантові розсипи дрібних краплинок, блискаючі потаємним вогнем Хорсового ока. Різка свіжість чисто вимитого, запашного степу не торкалась цих місць – дурманячи, важкими хвилями розходилися пахощі сон-трави, лоскітливим подихом чаклунських випарів простягався дух мокрого моху, кори, прілого листя й ще чогось, такого знайомого, водночас дивного - починала крутитись голова, втрачаючи міць перед могутнім подихом прадавнього лісу.

Стежинка, ледве помітною виткою стрічкою зміїлась  лісовими травами, стрімкими петлями минала дерева, бовванівшими мовчазними віхами  у надвечірніх сутінках. Верткий бурундук, вискочивши на трухлявий корч, повів носом, пронизливо заверещав, майнувши гущавиною тільки потрух зашелестів. Тріскотливі сороки підняли справжній гвалт, заметувшись в гіллі розлогого дуба. Густий кущ папороті заворушився, почулося сопіння – волохатий писок з очима-жаринами розсунув листя, повівши носом, знову заховався. Через деякий час почулися приглушені кроки – обережно ступаючи, просікою простував кінь. Порівнявшись з дубом, подорожній скочив на землю, присів, тихенько свиснувши. Бур’яни заворушились – шурхнувши лапатим листям, видобувся волохатий розвідник. Заросяний, ніби посипаний розсипом дрібних діамантів, підлетів до хазяїна, тицьнув мокрим носом в руки. Насторочені вуха дрібно тремтіли.

- Що, підійшли до межі ? – мандрівник звик розмовляти з твариною, як рівнею – тепер прийдеться на своїх двох, а Ворона вуздою тягти – тут галасу не стерплять. 

Глибоко вдихнув вогкий дух прадавнього лісу. Треба йти вперед, проте чогось стояв, не сміючи зробити бодай крок. Вовк відчув настрій ватага – шкіра на загривку ходила ходором. Кінь форкнув, запряв вухами, натягуючи повід.

- Тихенько , чого це ви ? – чоловік міцніше перехопив вуздечку, інша рука повільно сягнула під широку халамиду. Метушливе птаство змовкло, не стало шемрання лісового звіру, здавалось, навіть рослини заклякли, мертво розчепіривши пагони, підібравши листя. Застогнали верхівки дерев, затріпотіли гіллям під натиском ярої сили. Дрібна мерва завертілась, гостро цвьохаючи в обличчя, сліплячи, набиваючись під одіж. Здавалося рій дрібних лютенних бджіл кинувся обороняти сплюндровану борть. Вовк чмихав, відвертав морду, щулив вуха. Кінь тихенько гикав, задкуючи, натягуючи повіддя.

- Значить впритул підійшли. Тут  як на стежку ступив, зійти не дадуть. 

Глибоко вдихнувши, згинаючись під натиском скаженого вітрюгану, рушив, тягнучи впертого Ворона, раз-пораз спотикаючись через Вовка, плутаючого між ногами, шукаючи прихистку в хазяїновій накидці. 

Ліс знавіснів. Патлате гілля рвало одяг, хльосткі прути періщили вид, корчі та пні, ніби навмисне викочувались під ноги, намагаючись збити, знищити, придавити до землі, розідрати на шматки. Потріпана ватага задкувала, зупинялась, але знову вперто простувала тільки їм відомим шляхом. Кров сочилась розсіченим лобом, тонкою цівкою скапуючи на край каптура, очі Вовка сльозились від дрібного сміття, завислого навкруги темною хмарою, кінь понуро чвалав опустивши голову, зрідка форкаючи, хоч на трохи звільняючи ніздрі від кусючого пилу. Тут ще й Дажбог відійшов спочивати, віддавши Праву Хорсу, який розплющував око, обливаючи сріблом пристанище дітей своїх.

Обважнілі ноги тремтіли, піт заливав, змішуючись з крівлею подряпаного, розбитого обличчя. До всього, сказився Ворон – впирається, головою мота. Вовк мертво вчепився зубами за плащ - сливе тягнеться п’ятипудовою тушею аж тканина тріщить. Нічого говорити, добрячі охоронці, проте ми не ликом шиті. Лише б дійти до часу, інакше дуже сутужно прийдеться – чужинців тут не любили здавна. 

Думки, думки – жалюгідні уривки прагнень, мрій, сподівань, наповнюють, переносять в інші світи, допомагають стати чужими людьми, відірватися звичних, нудотних справ. Та не варто захоплюватись – одна мить -  чудовий світ обернеться потворною дійсність, де лиш тьма і вітер. Може йду не туди ? Від однієї думки в животі похололо. Надто багато крові пролилось, винної й невинної, надто багато душ лягло щоб настала сьогоднішня ніч. Вовче, хай тобі чорт, не тягни так бо тут і загребе сміттям усіх трьох. Бурмочучи до себе, ледве переставляючи ноги, вперто прямував далі. Глянувши збоку, подумаєш – з’їхав з розуму, в пущу зайшов та й петляє лісовикові на радість. Може так…але чого зупинився біля того покарьоженого дерева ? Ану гайда, поглянемо !

Тяжко зігнувшись, впав на коліна. Поволі сягнув рукою відворот плаща. Вовк ліг поряд, скрутившись калачиком, прикриваючи морду пухнастим хвостом. Кінь теж влігся за спиною хазяїна, ніби підкоряючись нечутному наказу. Чоловік не зважав на буйство стихії. Тяжко звівся, затиснувши блискучу смужку металу. Підніс вгору правицю – тонка блискітка майнула, лишаючи криваву борозну. Виставивши вперед скривавлену долоню, ніби спиняючи скажений вихор, захрипів, випльовуючи тяжкі звуки давно померлої мови. Вітрюган заскавучав, ховаючи в чорному тумані перші відблиски нічного сонця. Подорожній скоцюрбився за спиною коня, прикриваючи невидющі запорошені очі. Час застиг, лишалось тільки чекати, терплячи бісівську негоду. 

Різкий свист розпанахав безтямну круговерть дивного буревію, пронісся верховіттям, опоясав маленьку галявину. Серед лісового вихору глухим рокотом залунав поклик стражів Роду, спершу десь далеко, потім все ближче й ближче. Вовк схопився на ноги. Підкоряючись таємному гукові, Стрибожий посланець стишив біг, далі зовсім принишк, тихенько ворушачи листя, провадячи спокійну мову з жителями лісовими. Чоловік втомлено похитнувся, впершись в м’язисту шию Ворона, що стиха спинався на ноги допомагаючи хазяїнові піднятись. М’яке світло Хорсового ока вихоплювало химерні тіні дерев, папороті обступали з усіх сторін, простягаючи  шорстке листя, ніби ціле кодло лісовиків ловило непрошеного подорожнього. Вихор стих раптово, як і почався. Вовк погрозливо загарчав – з давлючої темряви вихопились блискучі жарини, зеленавим полум’ям відбиваючи глибокий морок ночі. Кінь нетерпляче затанцював, натягуючи вуздечку. Щось мерзенно-холодне ворухнулось в животі, підкотило до горлянки.



bisurkan

Відредаговано: 25.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись