Ланцюг Роду

Розмір шрифту: - +

Розділ 12

Лиса гора зустріла гнітючою тишею. Витка стежина струменіла ріденьким ліском, сріблячись відблисками широко відкритого Хорсового ока. Перед вела Кропива, притримуючи важеньку торбину, пильно видивляючись заповітне місце. Трохи позаду ступала Леля, кутаючись темною накидку, притискаючи до грудей об’ємний пакунок. Далі чимчикував чорнявий, гінкий хлопчина, раз-по-раз зупиняючись, поправляючи матню, осмикуючи рукава, сердито цуперкуючи об’ємний плечовий міх. Мавка шурхотіла короткою спідницею, обережно ступаючи маленькими акуратними черевичками. Вовк дріботів поряд, часто відбігаючи в сторону, щось винюхуючи, повертався, мітив кущі. Дерева ставали все рідшими, далі зовсім зникли, відкриваючи, голу, ніби коліно галявину.

  • Ну от – прибули – Кропива втомлено положила торбину – розсідайтеся, поки ми з Лелею обряд підготуємо
  • Що це за місце ? – з мечем та в доброму обладунку почувався впевненіше, проте від такої дзвінкої тиші, поза шкірою продирав мороз
  • Давній жальник. Колись, стояв кумир Марени, матері всього сущого початку й кінця. В ту сторону, трохи віддалік, розкладали пекло, а лишки складали до чаші й ховали під камінням. Хто знає з яких часів жителі великого міста відкривали тут двері в Ірій. В поминальні дні збиралось тьма люду. Жоден покійник не лишався без учти – без ліку поколінь приймали останню шану на цьому місці – стара відьма оповідала, між тим, спритно розкидаючи купу трухлявого хворосту, якоїсь мерви, потрюху – чорні греки поруйнували знакові камені, поскочували, поскидали в річку. Кумир спалили, чаші з останками побили винищили. Заборонили учти. Хоча дехто тихенько ходив, віддати шану предкам. Чорні ловили, привселюдно прив’язували до дерева й підпалювали живцем. З того боку заклали були монастир. Пройшов час – почались чудернацькі речі. Вночі на дзвіниці хтось бевкав у дзвони, душив греків у келіях, тушив свічі, грюкотів, одним словом добряче бешкетував
  • Упізнаю перелесників ! Ех, що за парняги ! Якось ми разом таке… не втерпів біс
  • Вгадав – перебила Кропива, щось помаленьку обгрібаючи, сливе, здуваючи сміття – нави не втерпіли такого поводження. Чорні помучились, помучились, оголосили Гору бісівським пристановищем й вшилися звідси. Поступово люд перестав навідувати – навчилися в землю закопувати щоб навічно заперти хару в смердючому підземеллі. Таке колись тільки з проступниками чинили. А нам що безлюдно, сила величезна гуляє, чорні не лізуть. Задобрили навів, треби регулярно проводимо – вони й дозволяють закляття чинити, а коли гарно попросити ще й помагають. Ну от, очистила насилу

В блідому світлі Хорсового взору, рівною поверхнею, виблискувала округла чорна брила. Безкінечне сплетіння стародавніх рун, огам й черт творили дивовижний візерунок без видимого порядку. При цьому, кожен символ пломенів ідеальним малюнком, виведений рукою невідомого митця. Багряний тайнопис, майже, не розрізнявся на темній площині, якщо дивитися зверху – камінь потрібно було встановити правильним боком. Цим і зайнялась відьма. Тим часом Леля розсупонила торби, повитягала якісь покришки, пучки зілля, кістяні шпички. Щось там терла, змішувала, розносячи важкий дух чародійства.

Кропива виставляла требник. Міцно закусивши губу, помаленьку вертіла, нахиляючи в один то інший бік. На лобі виступили крупні краплі вологи, сиві коси розчіпчились, вилазили з-під очіпка, падаючи на очі. На все те не вважала, обережно творячи обряд. Ось світло залило требник з потрібного боку – сплетіння дивовижних знаків наливались густим багрянцем, запалахкотіли кривавими розводами.

  • Требник готовий – стара відьма важко відсапувала, відійшовши від каменя – лишилось тільки нанести охоронні черти щоб бува нави не спристрітили.
  • Чорнобожий камінь вельми сильний, особливо в навський полудень. Може попалити. Давай я вклинюся – шукаємо не просту людину
  • Я й сама вже хотіла просити – ніяково кашлянувши, відвела погляд Кропива – Леля здібна, проте надто мала, може не витримати
  • То нехай ману підтримує, а ми «павутину» розкинемо
  • Хай так. Давайте древню кров будемо починати

Аскер підійшов впритул, не зводячи погляду з мерехтливого требника.

  • А ти чого присурганив ? Тут не меч потрібен, а хара
  • Древню кров для пошуку дати
  • То давай, чого витріщаєшся

Чоловік мовчки розсупонив рукав, підставляючи м’язисту руку. Якусь мить, відьма нерозуміюче кліпала, обмацуючи волохату правицю

  • То це… Ще один…
  • Він і є – з тьми виступили продовгуваті зіниці з блискучим зеленавим полиском

Темна рідина стікала тоненькою цівкою стінкою маленької покришки. Відьма поралась мовчки, ледве стримуючи зрадливе тремтіння блідих рук. Мавка уважно розкладала на требнику разки зілля, щось шепочучи. Леля відціджувала якийсь відвар, злегка помішуючи брудно-руду масу.

  • Тепер лишилось вид охоронним знаком покрити. Лелю, неси бурду

Взявши величеньку кістяну паличку, Кропива навпомацки творила плетиво священних знаків на свіжому дівочому виду. Відьмочка злегка жмурилась, коли дрібненькі бризки варива потрапляли межи очі.



bisurkan

Відредаговано: 25.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись