Лебединий плач

Розмір шрифту: - +

-Дитинство-

Я хочу розповісти історію, що так мало нагадує правду і навіть я втратив цю межу. Але чи вигадка на моїх сторінках, ви повинні вирішити самі..

Це сталося доволі давно. На той час я, ще малий, приїхав до прабабусі в село під Полтаву. На тій землі я ріс. І дивні балачки ходили там: начебто в цих краях малеча зникає. Але ніщо в світі не стримало б мене в чотирьох стінах нашої хати, коли навколо все цвіте, повза та пахне. Часом звичайно можна було гаяти час вдома за перелистуванням обшарпаних сторінок, але недовго, бо я просто не витримував читати книжки, окрім, звичайно, міфологічних енциклопедій. І, як це зазвичай буває в селах, з ранку до ночі ми з місцевими шастали по дібровах та лісах, від полів до аеродромів. По всьому, що було незвичне нашому розуму.

Шлях від кладовища, що стояло на краю села, до порослого тернами майданчику старих літаків був неблизьким та спекотним. Того, час від часу ми звертали з дороги і шукали прихисту у високому різнотрав’ї вкривавшому пагорби. Іноді так ми натрапляли на катакомби. Або на ящірок, які особисто мені здавалися набагато цікавішими.

Поглинуті травою я й Катрина наглядали за однією з них. Проводили очима по переливах плям на її шкірі. Хтось з наших лагодив свій поскрипуючий велосипед. Мені його ритуал казався чудним, бо апарат всеодно скрипів, часом навіть від нього щось відпадало. А от пересуватися ногами, бігати на рівні з мопедами, плигати пильними узбіччями та стежинками. Це ж було те, що вирізняло мене. І ця різниця мені подобалася. Тоді… моє тіло легше відривалося від землі ніж зараз.

Ще один наш компаньйон, котрий доречі був моїм сусідом, грав у своєрідний дартс: кидав дротики, принесені ним з дому незважаючи на заборону старших аби інші просили залучитися до його гри, цілячись у центр стертого черепу-символу, намальованого на із’їдених іржою дверях. Дверях у пагорб. Нещодавно я чув одна із таких катакомб підірвалася. Але тоді ми й не думали що варто більше остерігатися не байок а реального життя.

 Я міг спостерігати за ходячим візерунком цілу нескінченність, доки якісь тіні не сховали нас від палючого сонця. Ящірка заповзла в нірку, скрип затих. Дротик просвистів неподалік від нас. Десь в душі я обурився, бо завжди хвилювався що такий дротик може влучити комусь в око. Але те відчуття знівелювалося іншим. Я не підіймав голову, тиша що різко народилася лякала, та я знав що ніколи не повториться ТАКА тиша і насолоджувався нею. Хтось скрикнув. Тіні почали змінюватися світлом як у калейдоскопі. Так різко й померло мовчання. Остаточно потьмара знялася з нас коли я поглянув у небо, через що сонце засліпило і знадобився час, щоб розібратися у тому динамічному міражі. То були граційні, довгошиї істоти, що нагадували гусей та лебедів одночасно. Хоча що тих, що тих я рідко бачив вживу, бо ми розводили лише курей. Вони прямували до одного з чорних лісків, котрі скупчувалися в букети чи хутори між жовто-вигорілих пагорбів. Катрина, найдопитливіша, перша побігла навздогін за химерами, потім інші з компанії. Я не наважувався рушити.. Але самотність у такі моменти страшніша.

Бігли близько десяти хвилин. Здавалося вони, ті чорні ліски, що контрастували на безкінечній сухій зелені, тягнули до себе трав’яний килим і ми наближалися до них. Вони бачилися мені як незнайомці, котрі з якоюсь метою заманюють нас і настане момент коли ми не будемо належати собі. І зараз ці постаті розступаються перед нами, вказуючи гілками шлях. В оп’янінні від екстриму що розливався під шкірою переплигнули струмок. І тишою і невчасністю на цьому березі до нас озвалася  пошкоджена війною хата. Слабесенький тин оточував та захищав її. А попід ним лежали недбало розкидані радянські іграшки і розбите скло. Катрина без вагань увійшла до настороженої скаліченої споруди, тріскаючи скляничини дирявими сандалями. Може вона просто не встигла злякатися?

Пройшло чимало часу. Ми згорбившись сиділи серед уламків, чекаючи відповіді від подруги. Тоді не було сумнівів що вона зараз озветься, варто лише почути. Серце починало битися все частіше коли нас наздоганяла думка що треба йти в ЦЮ тишу. Ось ми вирішили послідувати прикладу Катрусі, направилися до хати.. і тут під ногою одного з моїх друзів щось хруснуло. Це був череп.. череп людини. З хати почали вилітати ті жахливі птахи, начебто відчувши наш німий страх.

Ми рятувались спотикаючись, хекаючи; ухиляючись від обстрілу з яблунь. Здавалося на нас летіли соковиті, стиглі, налиті помаранчево-рожевим плоди. Але ось один із моїх друзів оступився і послизнувся на цьому грішному фрукті, як на багнюці. Гниль розлетілася в усі боки, потрапила на кожного, хто був поблизу, і на мене також. Але відчуття огиди не встигло настигнути, коли я побачив, що цей хлопець от-от потрапить до лаписьк жахливих почвар.

Інстинкт кинув мене до бідолахи, який розпростерся на землі, розуміючи, що наближається його кінець. Один із лебедів, жадаючи нової жертви, граційно змахнув крилами і важко приземлився поряд із дитиною. Я схопив товариша під пахви і, допомагаючи підвестися, потягнув його геть від диво-звіра. Та наш ворог видався спритнішим і, прикусивши клювищем малу ногу, поволік дитя на зустріч до смерті.

Це було схоже на якесь жахливе перетягування живого канату. Сили наче перетікали із мене до тварюки, бо та все ширше розкривала крила і ближче підтягувала нас (мабуть, це від смаку та запаху шкіри і крові, що пульсує під нею). Сльози підступали до очей, та моя упертість підступала до серця. Я не відпускав. Але це ж не та казка. Насупивши налиті чорним, як нафта, очі, Воно стиснуло стопу бідолашного хлопчика так міцно, що вона, здається, хруснула та вислизнула з пащі потвори.

Ми з товаришем по нещастю впали від того як неочікувано все це сталося. Пташка почала повільно підбиратися до нас, наче розтягуючи насолоду. Вона махала великими білосніжними крилами, на які з кожним махом потрапляло все більше плям від гнилих яблук  і переступала з лапи на лапу, блимаючи по черзі кожним оком. Це виглядало, як гротескний танок. Тварюка відкрила рота, котрий обрамлявся клювом подібним до рогу, і вивергла такий жахливий і сумний рев, що нагадав мені одночасний плач сотень жінок.



Даниіл Пінько

Відредаговано: 30.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись