Єлень: Пряжа долі

Розмір шрифту: - +

Частина 1 Глава 1

Потрапивши в пролом між світами, вона опинилася в середині густого лісу. Здавалося, наче тисячолітні дерева своїми верхівками тримають небосхил, а вона – така маленька й беззахисна – стояла серед масивних колон, гілля котрих гойдалося вітром. Вона простояла на одному місці ще кілька хвилин, намагаючись зрозуміти, куди потрапила. Все навколо виглядало чужим й малопривітним. Дівчина цю місцину не знала, як і те, як саме сюди потрапила. Врешті-решт, вона зітхнула. В будь-якому разі повинна була зрушити з місця у пошуку виходу. Зробивши глибокий вдих, вона наважилася і зробила перший крок, а потім другий в сторону невідворотного.
Невідомо, скільки часу вона блукала лісом в пошуках виходу, але те, що вже починало сутеніти, було вкрай очевидним. «Я ж до біса боюсь темряви», – подумала вона. І затремтіла усім тілом. Страх починав огортати її своїми холодними слизькими путами, а всередині ворухнулося щось неприємне. Щось таке, що попереджало про небезпеку і сіяло сум’яття. Сонце сідало, відкидаючи на землю і дерева дивні, страхітливі тіні, які оточували дівчину з усіх боків. Їй ввижалися страхіття. Страхіття її минулого. Ті, які вона намагалася забути. «Ну все, приїхали. Капець керму – сушіть весла. Я так шизофреніком ста…», – дівчина не встигла довести свою думку до кінця. Десь з хрустом зламалася гілка, а навкруги стало дуже тихо. Настільки, що вона почула биття власного серця. Вона злякано ковзнула очима по місцині й завмерла від жаху. Перед нею стояв величезний вовк, з пащі якого виднілися вишкірені гострі зубиська, а з рота капала слина. Дівчина відсахнулася й прийшла до тями. Її інстинкти самовиживання нічого розумнішого, замість бігти, не порадили. Вона зірвалася з місця й помчала, не озираючись і не розбираючи дороги.
А сонце сідало все нижче, і темрява поступово огортала весь світ навколо неї. Їй не доводилося озиратися, бо вона й так чудово чула гупання величезних волохатих лаписьк позаду себе, які от-от мали наздогнати і розірвати її на шмаття, наче ганчір’яну ляльку. Серце її несамовито калатало у грудях, а легені погрожували вистрибнути через рота, але дівчина не звертала на це уваги. Відчувала втому, але страх був сильнішим, а жага вижити – ще сильнішою. Вона бігла лісом, не помічаючи нічого. Чула тільки жахливе гупання і дикий рик звіра, що йшов по її слідах.
Дівчина не помітила коріння дерева, що зрадницьки визирало з-під землі. Вона зрозуміла, що спіткнулася, коли летіла обличчям до землі, запорошеної усіляким лісовим сміттям у вигляді гілочок, давно пожовклого листя та Бог знає чого ще. Відчуваючи наближення небезпеки, вона спробувала підвестися на ноги, але знову припала до землі, скрививши своє обличчя від різкого болю в кісточці. Вона озирнулася і помітила, що тварюка була вже близько. Дівчина відповзла до першого-ліпшого дерева, наразившись спиною на його товстий стовбур.
Звір зупинився прямісінько перед нею, скалячи свою пащеку в посмішці. «Яка дурна й незграбна смерть! – подумала вона. – О, боги милостиві…», – вона зіщулилась, відчуваючи цей сморід смерті з його пащі. Всі її думки вмить розтанули, наче сніг під весняним сонцем.
– Фенріре*, назад! – гаркнув хтось, з’явившись верхи на вороному жеребці. Вовк підняв голову, почувши голос хазяїна. Слухняно, хоч і неохоче, не зводячи погляду зі своєї жертви, небезпечно вишкірюючи свої зуби, відійшов. Молодий чоловік, що тільки-но врятував її від безглуздої смерті, спішився й підійшов до неї.
– З вами все гаразд? – поцікавився він, схилившись.
Дівчина встигла розглянути його риси обличчя й одяг, поки сонце зовсім не зникло за обрієм. Це був аристократичної, ніби англійської, зовнішності чоловік, з блідою, як мармур, шкірою, прямим носом, тонкими вустами з невеличким, але виразним шрамом в лівому кутку й гарними смарагдовими
очима, що вдивлялися у найпотаємніші кутки її душі. Чорне, як воронове крило, волосся було зачесане назад, спадало йому на плечі, злегка звиваючись на кінцях. Одяг на ньому, як відмітила про себе дівчина, був дивний. Не такий, який носили зараз. Довга болотяного кольору сорочка була пошита з щільної, грубої тканини, а на її манжетах і V-образному вирізі була золота вишивка, що нагадувала їй переплетених змій. На ногах в незнайомця були шкіряні штани з високими чоботами для верхової їзди. Чоловік носив широкі золоті браслети, що закривали руку від кисті до ліктя. На вишукано розшитому поясі виднілися металеві вставки, а в піхвах звисав кинджал.
Вона дивилася на нього переляканими очима, відкривши рота. Вовк за його спиною понуро позіхнув, розуміючи, що сьогодні йому не вдасться з’їсти смачненьку людину.
– З вами все гаразд? – перепитав молодик. – Ти розумієш мене?
– Так, – приходячи до тями, тихо відповіла дівчина.
– Хто ти? – запитав чоловік знову, уважно розглядаючи незнайомку, що з’явилася в лісі, наче грім серед ясного неба.
Дівчина була одягнена дивно й не так, як вдягалися тут. Светр грубої в’язки з високою горловиною, охристого відтінку, шкіряна куртка з різними металевими штучками, яким він не міг дати назву, обтягуючі стрункі довгі ноги штани з невідомої йому тканини й чорні чобітки до кісточки на грубій підошві. З її ніг він перевів погляд на обличчя незнайомки. Здалеку воно здавалося йому таким знайомим і рідним, але тепер він зрозумів, що помилився, а схожість була дуже малою. Обличчя її було овальної форми, з прямим, акуратним носиком, великими блакитними очима, які вона фарбувала, додаючи темніші відтінки у внутрішніх кутиках очей, тим самим роблячи їх ще більш виразними. Рот її був маленьким, а вуста здавалися йому звабливими. Русяве волосся зібране в неохайний жмут, (від бігу частина її волосся вибилася з зачіски) звисаючи легкими прядками на її обличчя. Вона дмухнула на них, відкидаючи назад.
– Мене звуть Єлень, – вимовила вона. – Я… – дівчина раптом зупинилася, а її брови зійшлися на переніссі, зробивши її замисленою. – Де я? – запитала вона, дивлячись йому прямо у вічі.
– Ти в Асґарді*.
– У Асґарді?! – вигукнувши, перепитала вона і спробувала встати, але пошкоджена нога дала про себе знати знову. Вона тихо зойкнула, вставши на хвору ногу.
– У тебе щось з ногою, – він оцінив її стан. – Дозволиш поглянути?
– Ти не представився, – Єлень перебила його, пропалюючи вимогливим поглядом. Весь її страх кудись зник, а вигляд її був повний рішучості і серйозності. Здавалося, ніби в очах її ось-ось засяють блискавки, а їх блакитна синява, подібно морю, забурлить.
Чоловік про себе відмітив, що для жіночого росту вона була висока, але все одно досягала йому десь до плеча.
– Мене звуть Локі**.
– Як бога підступності й хитрості? – посміхнувшись, перепитала вона. Не була впевнена, що це і був сам бог Локі – підступний брехун, трикстер. Помилилася.
– Чому як? – посміхнувшись, обурився бог підступності. – Я, самий, що не є, бог підступності й хитрості Локі. Син Одіна*** і цариці Фріґґ****.
– Та невже! – вигукнула Єлень. – Наскільки мені відомо, Локі – рудоволосий, а ти – далеко не рудий, – вона схрестила руки на грудях і, з необережності, знову наступила на хвору ногу. Її обличчя скривилося від неприємного болю.
– Ти впевнена, що моя допомога тобі не потрібна? – перепитав Локі.
– Всього лише підвернула ногу, – пробурмотіла Єлень, подумки оцінюючи стан своєї улюбленої правої ноги.
– Звідки ти?
– Я з Мідґарду*.
– Бути того не може! – викрикнув Локі, примруживши очі. Дивився пильно, немов читав її, як відкриту книгу. – Не брешеш?
– Не брешу, Локі. Я не брехуха, – голос її здригнувся в злегка скривдженій ноті.
– Не брешеш, – підтакнув той. – Інакше я б уже пов’язав тебе, приймаючи за ворожого шпигуна. І все ж: як це можливо? Як смертна змогла потрапити в світ бравих асів? – тепер настала його черга схрестити руки на грудях. Вовк за його спиною остаточно засмутився, розуміючи, що навіть вкусити панночку йому не дадуть. Вороний жеребець, який мирно стояв в лісовій темряві, нервово пирхнув і вдарив копитом об землю. Вовк скочив на лапи і насторожився, прислухаючись до навколишнього середовища. Було підозріло тихо.
– Я не ворог Асґарду. До цього моменту я не вірила в його існування. Ні, ну, може, і вірила, але вже точно не думала, що потраплю сюди. А тепер я тут, і поняття не маю, як я тут опинилася, – вона важко зітхнула.
– Все це дивно, – помітив бог хитрості. – Підозріло дивно. – Його очі знову примружилися в недовірі, хоч він і знав, що дівчина на ім’я Єлень йому не бреше.
Тиша стала нестерпною і лякаючою. Відірвавши свій недовірливий погляд від Єлені, Локі підняв голову вгору, розглядаючи небо над головою. На його темному полотні вже засяяли перші зірки. Наближалася ніч.
– Потрібно поспішити, – він різко розвернувся і попрямував до свого вороного. – Сьогодні в Асґард ми не потрапимо, але обіцяю, що завтра я представлю тебе Одіну. А поки що, – він поправив попругу, – сісти зможеш? – він скоса глянув на Єлень.
– Зможу. Що я дарма п’ять років провчилася в кін-
ній школі? – вона посміхнулася, але посмішки у відповідь не отримала. Відчувала себе тепер трохи дурепою.
Локі це потішило. Чув її думки з цього приводу. Занадто чітко чув. Дівчина скочила на коня долаючи біль у нозі. Локі скочив слідом за нею, притискаючи її ближче до себе, щоб вона не впала. Вовк на прізвисько Фенрір піднявся на свої могутні лапи і приготувався прямувати за господарем. Локі потягнув вуздечку праворуч, спрямовуючи коня в потрібний для нього напрямок.
– Куди ми поїдемо? – запитала Єлень, поки вони ще не рушили з місця. Локі почув її думку про те, що він може виявитися ненормальним – психопатом або маніяком. І що спершу потрібно думати, а вже потім – говорити і робити.
– До мого потаємного місця. Вночі у лісі небезпечно. Та й підкріпитися б не завадило, – він знову притиснув її ближче. Відчув, як вона напружилася. – Розслабся. Ти мені не до вподоби, – він ударив п’ятами жеребця і той погнав через ліс.
Під вагою його тіла Єлені довелося податися вперед, обвиваючи руками шию коня. Щокою вона вже торкалася гриви, але не могла ніяк поворухнутися. Але Локі її дискомфорт мало хвилював.
У вухах шумів вітер, і в цьому шумі вона чула містичні крики, від яких у неї холола кров у жилах.
Локі теж чув цей крик. Це був недобрий знак. Хоч і вила баньші* не для них, але комусь цієї ночі явно не пощастить.
Кінь почав уповільнюватися. Єлень відразу ж відчула це, коли її перестало трясти, а Локі вже не навалювався на її тендітні плечі всім своїм тілом. Вона змогла вирівнятися в сідлі, але вдарилася головою об плече чоловіка. Відчувала себе ніяково, проклинаючи свою незграбність. Локі це тільки потішило. Кінь зупинився остаточно, голосно фиркнув і похитав головою в різні боки. Поруч з ним з’явився і вовк Фенрір, який біг на рівних з породистим вороним жеребцем.
– Приїхали, – мовив чоловік і спритно зіскочив з коня. Мовчки потягнувся до Єлені, бажаючи зняти її з сідла. Дівчина
від допомоги відмовилася. Фиркнула точно, як і вороний, але чортихнулася собі під ніс, як швець зі стажем, варто лише було їй ступити правою ногою на землю.
Локі дивно посміхнувся.
– Де це ми? – Єлень оглянула місцевість, наскільки це було можливим. – Це ж просто галявина посеред глухого лісу, – констатувала вона і знову чортихнулася, але вже подумки. Хотілося вдаритися головою об стовбур дерева, проклинаючи свою тупість.
– Вночі ліс небезпечний навіть для богів, – промовив Локі, заводячи вороного в невелику зімпровізовану стайню. Вовк підтюпцем пішов за господарем, а потім ліг біля загороди.
Локі повернувся до Єлені.
– А я в цьому лісі блукав більшу частину свого життя і знаю, про що говорю.
Вона думала, що Локі зупиниться перед нею, але він пройшов повз, підходячи ближче до масивного стовбура ясеня, яких в цьому лісі було до чорта багато. Змахнув руками, дивно жестикулюючи, прошепотів магічне заклинання. Стовбур дерева засвітився смарагдовим серпанком, і в ньому з’явилися двері. Локі відчинив їх, відходячи в бік, жестом запрошуючи дівчину увійти.
– Я про це пошкодую, – промовила вона.
– Безсумнівно, – губи Локі здригнулися в дивній посмішці.
Тепер у Єлені не було сумнівів щодо Локі. Він не був божевільним. Щонайменше, божевільні не можуть начарувати невелику хатину всередині стовбура дерева. Або ж – їй настільки погано, що все це ввижається, а насправді: вона лежить десь непритомна посеред лісу, а все це – гра її уяви.
Вона зайшла всередину, помічаючи, що Локі знову змахнув руками, приховуючи двері. Єлень проковтнула слину, не відчуваючи себе в безпеці. Озирнулася. Одна кімната, що поєднує в собі кілька приміщень відразу завдяки перегородці. Ось і вся хатина, в якій їй доведеться заночувати. Якщо доведеться.
Локі пройшов повз неї, не дивлячись на напруже-
ну дівчину. При світлі магічних сфер, які він вичарував ще давно, вона виглядала привабливіше, ніж у темряві.
– Чого ти там тупцюєш? – запитав прямо трикстер, риючись в кошиках з їстівними припасами.
Дні його відлюдництва підходили до кінця, а отже, і їжі залишалося не так вже й багато, як того б хотілося. Але на вечерю він все ж наскріб їм трохи. Це були свіжі ягоди малини і буханець трохи черствого хліба. З напоїв було вино, але трикстер вирішив, що краще не діставати його зі схованки, залишивши на наступний раз. Поки він копирсався з продуктами, Єлень несміливо пройшла на так звану кухню і сіла за стіл. Краєм ока Локі помітив, що вона вкрай напружена. Настільки сильно, що, здавалося, далі вже нема куди. Він помилився. Крім напруженості, відчувалася і її недовіра до нього. Дівчина боялася його, але не виказувала цього. Страх таївся десь глибоко, усередині її душі, і прочитати його в очах було неможливо. Але тільки не для бога підступності.
– Давай роз’яснимо деякі моменти, – він не витримав, відчуваючи на собі її пильний погляд.
Вона, в буквальному сенсі, стежила за кожним його рухом.
Він вирівнявся у весь свій зріст і обернувся до неї.
– Я не буду тебе ґвалтувати. Це, звичайно, задовольнило б мої потреби, але я не настільки зголоднів, щоб кидатися на першу стрічну жінку. Тому прошу, припини так дивитися на мене, – Локі поставив на стіл невелику мисочку з ягодами малини і буханець хліба.
Єлень до їжі не доторкнулася. Чекала, поки він не почне їсти. Це не пройшло повз увагу бога. Він важко зітхнув, подумки прокляв той час, коли Фенрір погнався за нею.
– Можу я поставити одне запитання? – тихо запитала Єлень, тримаючись, як і раніше, напружено. Локі кивнув головою, відламуючи окраєць хліба. – Як так вийшло, що я потрапила сюди? – Щелепа бога завмерла. Він перестав жувати.
– Це я в тебе повинен запитати: як?
– Я не знаю, – дівчина знизала плечима. – Я вийшла, як завжди, на прогулянку до лісу. Я завжди гуляю там, в знайомих мені місцях, звідки знаю сотні виходів. Але цього разу щось явно пішло проти системи, якщо можна так висловитися. Начебто мене хтось штовхнув у спину, а вже за мить я опинилася тут. – Локі слухав її уважно, спопеляючи пильним поглядом. – Ще коли я відчула цей поштовх в спину, було
відчуття, ніби мене пронизують сотні тисяч голок. На якусь мить в очах потемнішало. Не знаю, що сталося, – вона подивилася йому прямо у вічі, і Локі прочитав в них, що вона і справді не розуміє, що відбувається. В її блакитних очах він зумів розгледіти відчай і цікавість. Ось тільки збагнути, чого було більше – він не зміг. – Що це могло бути?
– Не знаю, – збрехав Локі. – Їж, – він обперся спиною на стіну хатини. – Завтра на світанку ми вирушимо до Асґарду – столиці дев’яти світів.
Трохи вгамувавши голод, Локі виділив для несподіваної знахідки місце в куточку хатини, де сам спав рівно ніч тому. Сам же бог підступності не заплющив очей до ранку. Не спала так само і Єлень. Її мучили нав’язливі думки, відповідей на які в неї було мало.



Олена Півненко

Відредаговано: 06.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись