ЛицарІ

Розмір шрифту: - +

Частина четверта

         "... Польська корона розглядала козаків, як своїх підданих, тоді як вони вважали себе лише її         союзниками, адже вони ніколи не хотіли мати над собою проводиря чужого походження, якого призначив би польський король. "

(Жан-Бенуа Шерер, "Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців")

 

"... На Запоріжжі поєднувались християнська побожність з передхристиянськими таїнствами магічного змісту... "

(М. Грабовський з книги’Запорожці")

 

       По шляху, що пролягав через безкрайній степ, йшов торговий турець­кий караван. Караван очолював знатний мурза Рашід-Паша. Його супроводжував польський шляхтич Мартін Броневоький. Обоє на гарних конях. Коні в коштов­ній збруї. Попереду і позаду них охорона – тридцять яничар і десять королівських гусарів. Охоронці пильно вдивлялись в неспокійний степовий горизонт, але нічого, що могло їх насторожити, не помічали.

Та от, наче з-під землі, вискочив десяток піших козаків.

– Здавайтесь! Хто здасть зброю – того відпустимо! – вигукнули січовики.

Розгубленість із-за раптовості нападу в рядах охоронців каравану тривала недовго, адже вони чисельністю вчетверо переважали нападників. Охоронці накинулись на них. Та степові пірати і не думали відмовлятись від здобичі, вони безстрашно кинулись в жорстокий бій, ні в гріш не ставлячи своє життя, і самі сіяли смерть, рубаючи противників шаблями і сокирами, колючи списами і сулицями, розбиваючи келепами і булавами голови всім, хто чинив опір.

Гримнуло кілька полохливих пострілів. Хтось з козаків упав з пробитими грудьми, помираючи з посмішкою на устах. Та це не зупинило решту низовиків. Здавалось, вони були послані самим Люцифером і наче вирвались з пекла, бо ніяка сила не могла їх зупинити. Вони були мабуть заговорені – ухилялись від ударів, викручувались зі здавалося б безвихідних ситуацій бою.

Особливо вражав своєю майстерністю військовий товариш Петро Безрід­ний. Він вертівся ніби дзиґа, легко злітав увись, мов коник-стрибунець. Озброєний одним лише шамширом з булатним клинком і руків’ям обтягнутим галюшею (шкірою акули), він залишався недосяжним для зброї противників, а сам, немов вправний різник, легко колов їх наліво і направо. Мимо проносились на конях вершники, а Петро якимось незбагненим дивом залишався невразливим для них.

Побачивши, що його яничарам не мед, мурза рвонув з піхов шаблю і поспішив їм на допомогу. Мартін Броневський же і сам не зчувся, як опинився під одним з найближчих возів.

– Матка боска, спаси і збережи! – тремтів від страху і хрестився п’ятірнею шляхтич.

Блистіли на сонці срібні вогні шабель, дзвеніла, спалахуючи іскрами, криця. Іван Сердюк – неперевершений фехтувальник – орудуючи двома шаблями, бився одночасно з трьома-чотирма противниками, проривався в саму їх гущу, раз по раз стинаючи голови чи розрубуючи навпіл.

До Мартіна Броневського під віз закотилась відрубана голова Рашід-Паші. Шляхтич зблід і почав блювати.

Кремезний статний козарлюжище Михайло Маленький однією рукою висмикував вершників з сідел, ламав їм хребти до свого коліна, душив залізним стиском чи одним ударом страхітливого пів-пудового келепа валяв з ніг коней. Один з польських гусарів, що побував в лапищах Михайла, гепнувся на землю поряд з возом, під яким переховувався Броневський. Коли тіло гусара стало судомитись в агональних корчах, шляхтич знепри­томнів.

Заюшені багряною кров’ю, п’яніючи від її солодкувато-нудотного аромату, січовики ще оскаженіліше кидались вперед, розриваючи противників на шматки.

Загалом сутичка тривала біля десяти хвилин. Коли охорона кара­вану була майже вся перебита, купці попросили пощади.

Козаки раділи багатій здобичі.

– Гаразд, ми вас відпустимо, – пообіцяли вони купцям. З-під воза витягли Мартіна Броневського і привели до пам’яті, облив­ши водою з фляжки. Шляхтич був переляканий на смерть, та всеж гонорово висловив свій протест:

– Що ж ви накоїли?! Як ви посміли?! Ви знаєте кого забили?!

–Та ми й знати не хочем ні хто той мурза, ні хто ти такий, – признався Іван Сердюк. – Та як хочеш, то скажи, шляхтиче, що ви за одні.

– Я уродзоний шляхтич Мартін Броневський, а той мурза, якого ви вбили, Рашід-Паша – посол турецького султана Селіма до польського короля Жигмонта-Августа.

– Що ж, вибачайте, зацний пане. Треба було нас попередити, якось домо­витись, заплатити за проїзд чи хоча б вашій охороні за зброю не хапатись. Ми промишляєм своїм козацьким хлібом, а ви займаєтесь іншим. Кожному своє, – сказав Петро Безрідний.

– Лотри ви! Шарпаки! – не вгавав, осмілівши, шляхтич.

– Ні, ми не якісь розбійники, – мовив Іван Сердюк. – Ми козаки – боронимо тут свою Батьківщину! Не можемо дозволити вільно розгулювати по нашій землі всім, кому заманеться, так, наче ця щедра країна нічийна. Україна – це земля наших прадідів, це наша земля.

– Що з того, що земля ваша щедра та багата?! Без шляхти, без війська не може бути держави. Кланятися нам маєте, що ми, а не хтось інший буде в Україні господарювати, – провадив своє шляхтич.

-  Поглянь на нас, ляше! Ми і є – і шляхта, і військо! – доказував Іван.

- Голота ви! Паливоди! Ви є хлопами короля, а за те що вчинили відповісте!



Віктор ОХ

Відредаговано: 02.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись