Лісова варта

Розмір шрифту: - +

Частина перша. Пригоди кота Фелікса та лісових розбишак

За рік до початку пригод, які спіткали кота Фелікса, у місті, де він мешкав, нічого не підозрюючи, сталася низка загадкових подій.

По-перше, вночі хтось заліз до зоологічної крамниці та вкрав дошку для скейта, купу звірячих харчів і декількох тварин, а саме: родину єнотів, ящірку ігуану, двох отруйних жаб та трьох піраній разом із акваріумом. Злочинець не залишив жодних слідів, і було незрозуміло, яким чином він потрапив до крамниці та вибрався звідти. Поліціянти, котрі приїхали за викликом крамаря, розгублено почухали потилиці і, написавши у рапортах, що тварини втекли через необачливість продавців, поїхали геть.

По-друге, наступної ночі, так само незрозуміло, як, невідомі злочинці поцупили їжу у цукерні, у ресторані японської кухні і пограбували крамницю господарчих товарів.

Потім надзвичайна пригода сталася під час святкового відкриття заміського клубу.

У місті було оголошено надзвичайний стан. На нічних вулицях з’явилися додаткові патрулі. Крадіжки припинилися, але злодії залишилися неспійманими. Та коли б поліціянти мали змогу затримати нічних розбишак, вони б довго реготали зі своїх марних спроб викрити пройдисвітів у злочинному середовищі міста.

З тиждень ці новини не зникали з екранів телевізорів на місцевих каналах та у мережі. Якби Фелікс знав наперед, що з ним має статися, він би приділив достатньо уваги цим подіям.

А сталося ось що. За кілька тижнів до початку загадкових явищ до зоологічної крамниці під’їхав невеликий фургон жовтого кольору із зображенням лисенят, що усміхалися. Великий напис «Служба захисту тварин» йшов через усю будку. З кабіни фургона виліз кремезний чолов’яга і,  підійшовши до задніх дверцят, відчинив їх. Крекчучи, він допоміг своєму напарникові витягнути з будки металеву клітку, у якій, збившись докупи, сиділи четверо маленьких єнотів. Ледве впоравшись із вузькими дверима, чоловіки занесли клітку до крамниці і встановили на місце, вказане власником. Отримавши підпис у накладній, чоловіки повернулися до фургона і поїхали у своїх справах.

Літній крамар задоволено постукав пальцями по прутках клітки. Почухавши потилицю, він звернувся до продавця – високого хлопця, одягнутого у зелений комбінезон. Голову хлопця вкривало довге скуйовджене волосся. За склом окулярів блимали маленькі очі, з яких аж сичала зневага до власника і до різноманітних тварин, клітки з якими заповнювали торговельну залу крамниці.

— Альбертику, потрібно вигадати прізвиська новим мешканцям.

— Звідки вони з’явилися, Вікторе Миколайовичу? Ми попередніх ледь здихались. Навару на копійчину, а мороки на сто гривень. Вони жеруть, немов кнури, і паскудять так само. Дарма, що малеча.

— Це з дитячого будинку привезли. Будинок закрили за браком коштів. Дітлахів до інших закладів відправили, а «живий куточок» я у директора за пляшку коньяку придбав. Він мав намір їх на біофак до вишу віддати, але я його переконав, що нам вони більш потрібні.

— Ну якщо так, то гаразд. Потрібно терміново дати оголошення на радіо і місцеве телебачення.

— Згоден, потрібно. Я з цим впораюся. А ти, будь ласка, вигадай прізвиська тваринкам і нагодуй їх. Потрібно, щоб вони гарно виглядали. А то покупці почнуть пики вернути: худі, знесилені, хутро не блищить…

— Та чого там вигадувати, — хлопець поглянув у накладну. — Нехай будуть: Ніф, Наф, Нуф та Нюф.

— Бовдур! Ти ба, яку гидоту вигадав! — просичав один із єнотів, почувши промову продавця. — Хіба ж у твоїй макітрі не вистачає клепок прочитати наші імена на бирках, якими оздоблені нашийники?

— Ні. Не потрібно, — пробурмотів крамар, крутячи у руці нашийники. — Це ж поросячі імена. Треба підібрати щось інше. Сучасне, — побіжно глянувши на нашийники, він жбурнув їх до корзини зі сміттям.

— Тоді Алекс, Марті, Ріко та Моріс. Це з «Мадагаскару», мультяшні персонажі.

— Ти диви, яка невгамовна потвора! Він нас ще б іменами черепашок ніндзя назвав, — знову засичав єнот.

— Краще вже імена черепашок, аніж тих верескливих поросят, — відповів йому інший єнот.

— Погляньте, пане Вікторе. Їм сподобалося. Відразу почали посміхатися та задоволено сичати.

— Здається, добре. Мені теж сподобалося. Тож нехай так і буде. Заповнюй паспорти та нагодуй тварин, а я поїхав у справах.

Крамар вийшов із приміщення і, сівши до свого авто, поїхав шукати клієнтів. Він уже мав уяву, кому потрібно запропонувати нових тварин. Залишилося лише не схибити з ціною.

***

Так минуло декілька тижнів. Одного ранку крамар, задоволено усміхаючись, підійшов до клітки з єнотами. Постукавши, як зазвичай, пальцями по прутках, він зацокав язиком, а потім почав насвистувати «марш тореадора». Єноти, припинивши вовтузитися, здивовано поглянули на чоловіка.

— Завтра, хлопчики, поїдете до нових осель. Аванс я вже отримав. Вам сподобається. Заможні родини. Виховані діти. Іграшки. Смачна їжа. Казка, а не життя.

Поплямкавши губами, він попростував до свого кабінету.

— Чули, братики?

— Та чули.

— Отже, сьогодні ввечері!

— Так. Якщо нас розділять, то потім ми вже не зможемо зібратися докупи. Місто велике. Загубимося. Та ще ці панські оселі: охоронці, собаки, сигналізація. Як звідти втекти? Не можна відкладати.

— Нам ще потрібна в’ючна коняка.

— А де ти її візьмеш, Розумнику? Ми ж не у цирку. Втікаємо так, як є, — здивовано поглянув на брата єнот на дивне прізвисько Механік.

— Пропоную використати нашу сусідку ігуану. Вона теж прагне на волі опинитися. Тут майже два місяці сидить. Я з нею вчора уночі розмовляв, — Розумник кивнув у бік великої клітки, де на висохлому стовбурі влаштувалася величезна зелена ящірка.



Andris Lagzdukalns

Відредаговано: 20.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись