Майстерня механічних сердець

Розмір шрифту: - +

Глава друга

Глава друга

 

Очі Артема повільно відкрилися, через вчорашню втомленість він дуже міцно спав. Поблизу нього стояли залишки нещодавнього вогнища, від вуглинок що залишилися ще видавало ледь помітним теплом. Хлопець перевів свій погляд на Сірка, й привітався з ним. Однак той не відповів, а пустинним поглядом сидів й не ворушився, життя залишило його з останнім поворотом шестерні. Артем потягнувся до ключика щоб вдихнути іскру життя у свого нового товариша, та раптом прямо перед ним пролетіла велика тінь, й він відскочив назад. Спочатку він злякався й зайняв обороняючи позицію, та придивившись помітив вчорашнього оленя якого вони витягнули з води.

Артем продовжував стояти й не ворушився, погляд оленя направився на нього, й саме створіння на своїх механічних лапках повільно стало підходити. Артем робив обережні кроки назад, побачивши це олень зупинився.

- Сер, вибачаюсь що налякав вас, - відізвався він до Артема. – Річ у тім, що я досить довго знаходився у воді, й деякі мої механізми перестали працювати як годиться. Ах так, де мої бісові манери? Мене звати Боб, - олень з вельми поважним виглядом підійшов до Артема й дав йому свою механічну лапку.

- Неочікувано, - сказав хлопець стискаючи груду металу у своїй руці. – Яким бісом ти опинився у воді?

- Ох, це доволі цікава історія. Я йшов шляхом високого покликання, й жартом долі мене закинуло в річку. Та це вже геть інша історія… - олень збирався далі продовжити свою пусту мову, однак думка яка промайнула в голові Артема заставила перебити свого співрозмовника.

- Але ж ліс вночі… Інший… Як тобі вдалося вижити?

- Ох, до того як мій механічний двигун перестав заводитися, й свідомість покинула мене, мені довелося пережити багато битв й випробувань, - олень гордо підняв свою голову. – В загальному виживати вночі я навчився. Ох так ліс змінився…

- Змінився?

- Авжеж, він нещодавно став таким. Ще нещодавно атмосфера дружби оточувала всіх живих створінь в  ньому, та потім щось змінилося… Мені довелося навіть поговорити з Арні…

- Почекай то ти говорив з Арні? Ми якраз прямуємо до нього, я повинен забрати три механічні серця, які колись замовляв мій дідусь.

- Наскільки я пам’ятаю серцями займається Оскар…

- Нам просто потрібно до нього потрапити.

- Що ж вам пощастило, хто ще краще знає ліс за мене! Заводь свого друга й вперед.

- Через декілька хвилин Сірко повернувся до життя, й вони всі троє продовжили шлях. Олень скакав попереду, а Сірко йшов заді й висловлював недовіру до нового супутника. Вони наблизилися до поляни яка була повністю всіяна грибами, деякі з них були навіть на стовбурах ближчих дерев, було важко проходити через неї щоб випадково нічого не зачепити. Чим далі вони проходили тим більші ставали гриби, скорим часом більшість з них були як половина Артемової руки.

Пес ставився з осторогою до Боба, він не вважав що той задумує щось зле, просто він тупий, принаймні так вважав Сірко. Скорим часом подібні сумніви стали закрадатися й в голові Артема, вони вже доволі довго пробиралися через цей грибний ліс, та він все не закінчувався. Вони вже забули де востаннє бачили горизонт, гриби вже стали розмірами з Артема, або як невеличке дерево. Навколо став з’являтися невеличкий туман, а сонце неначе розпливалося в небесах. Було вирішено – перекус.

Артем пінками розкидав невеличкі гриби якими була всіяна вся земля, й розмістився на ній, поклавши рюкзак на ноги. Його тіло трохи розхитувало, напевно від голоду. Хлопець дістав пакети з бутербродами й почав їсти, він смакував ними насолоджуючись незвичайним навколишнім краєвидом, й якимось черговим спором між Сірком й Бобом. Раптом шматок ковбаси випав з бутерброда, й сховався поміж грибами які були поруч. Хлопець далі продовжив їсти не звертаючи на це увагу, однак раптом почув якийсь звук чогось слизького. Він злякався, однак через декілька секунд через цікавість вирішив все ж глянути що там. Нічого, ковбаса зникла з поміж коричневих грибочків. Артем продовжував рукою перебирати гриби в спробах знайти пропажу, та раптом помітив в себе на руці щось сіре. Він спробував витерти його та не зміг, а воно ж у свою чергу неначе стало розростатися. Тоді він все зрозумів, він поглянув на свої ноги – все його взуття було осипане цією сірою речовиною що неначе розтягувалася по всій довжині.

Бігти, потрібно бігти! Артем скочив на ноги, й почав уноситися що є сил куди очі бачать. Його механічні друзі відразу не зрозуміли в чому справа, однак залишати хлопця вони не могли й кинулися за ним. 

Артем біг з усіх сил, гриби що потрапляли йому під ноги скорим часом злітали в повітря, а сіра маса все сильніше й сильніше розповсюджувалася по його ногам. Туман навколо згущався, й скорим часом не було видно нічого дальше декількох метрів. Артем відчував слабкість, як його хилить зі сторони в сторону. Раптом немов з самого нічого, перед ним повстала невеличка дерев’яна хатинка круглої форми що закручувала до верху як закрита квітка. Хлопець відразу зрозумів що нарешті дістався до одного з укриттів про яке говорив Оскар, дерев’яні двері легко відчинилися й впустили Артема в безпечне місце, куди за ним підскочили й Сірко з Бобом. Середина будинку була дуже затишною, немов нещодавно тут лише прибралися. Меблі тут були немов продовженням дерева, здавалося що сам будиночок є живим організмом. По стінках пересувалися світлячки які виконували тут роль лампочок, й освітлювали своїм м’яким світлом навколишнім напівморок. Також всередині було дуже тепло, через що Артем миттєво відчув якесь полегшення. Присівши на одному з стільців, він став віддихуватись після чого оглянув свою ногу. Сіра речовина перестала розповзатися.

- Напевно тутешнє тепло незвичне для цього виду гриба, - сказав Сірко.

- Але чому це на мені? Вони переносять якусь заразу? – запитав Артем



Creator

Відредаговано: 23.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись