Маніпуляції свідомістю

Розмір шрифту: - +

Відповідальність за вчинки

Усе змінилося, коли я повірила, що перешкоди можна здолати. Тир – це було те місце, де я відчувала себе як риба у воді. Це було моє благодатне середовище. Навіть школа мене не захоплювала так, як тренування. Взагалі у школі я себе відчувала гидким каченям, соромилася своєї зовнішності, боялася відповідати на уроках, а раптом щось не те скажу. Засміють. Тому була сором’язливою та скромною. Якщо отримувала трійку, плакала. Але все змінилося після моєї першої перемоги. Я відчула, що щось можу робити краще, ніж інші. Може, це знак? Може, цим шляхом треба йти?

Я ніколи не була відмінницею, але навчалася добре. Треба сказати, що деякі науки давалися мені важко. Щодня на домашні завдання я витрачала 3-5 годин. Інші діти витрачали менше часу і з кращим результатом. У ті часи говорили про учнів, які навчалися без трійок (за п’ятибальною системою), «хорошисти». Мабуть, від російського слова «хорошо». У подальшому навчанні стимулом для мене була стрільба. Якщо я отримувала трійку, батько не пускав на тренування. Говорив, що спорт не дає мені часу на навчання. Я зразу докладала максимум зусиль, щоб виправити ту злощасну трійку.

Пригадую один випадок. Я отримала двійку. Що робити? Так хочеться на тренування. Витру гумкою. Вперше. Досвіду не було, тому батьки зразу викрили мій злочин у щоденнику.

— Це що? – запитав батько.

— Оцінка, – уникаю відповіді.

— Я бачу, що оцінка. Яка?

— Чотири.

— Хто тобі її поставив?

— Я.

— Яке ти мала право витирати оцінку вчителя і ставити свою?

— Не мала права, – похнюпившись, відповіла.

— Яка оцінка там була?

— Двійка.

— За двійку на тренування не підеш, а за витирання з тобою поговорить мама.

Вердикт мами був страшний і неочікуваний. Вона попросила принести їй мій піонерський галстук. На той час для дітей 4-7 класу існувала дитяча організація «Піонери». Усі піонери носили червоні галстуки на знак належності до цієї організації. До речі, ми робили важливі й потрібні справи: збирали металобрухт і макулатуру, каштани, допомагали стареньким, переписувалися з ветеранами. У нас виховували почуття поваги до пенсіонерів. А вчителі для нас були на недосяжному рівні. Тож, коли я принесла мамі свій галстук, вона сказала:

— Завтра ти підеш у школу без піонерського галстука. Ти не маєш права його носити, тому що ти заплямувала гідне звання «піонер». Підійдеш до класного керівника і розкажеш їй, чому ти без галстука. А класний керівник вирішить, що далі робити.

Увесь світ мені потьмарився. Як я їй розкажу? Усі будуть дивитися на мене. Яка ганьба! Очі затуманилися сльозами, і я тремтячим голосом благала:

— Мамо, я все зрозуміла. Я більше так не буду робити! Віддай мені галстук!

— Ні. За свої вчинки потрібно відповідати.

За вечір було кілька спроб випросити в мами прощення, але вона була невблаганна. Цієї ночі я не спала, а тільки й думала, як все змінити. Із самого ранечку, як тільки мама прокинулася, я підбігла до неї з тим же проханням. Мабуть, я розтопила лід, але не зовсім, тому що мама віддала галстук, але я однак повинна була розповісти класному керівникові про свій вчинок. Я розказала. Чого це мені вартувало! Учителька подивилася на мене такими здивованими очима та сказала: «Добре, що зізналася. Не роби так більше». Це був дійсно життєвий урок: відповідальність за свої вчинки.



Тетяна Павліченко

Відредаговано: 17.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись