Марічка з Нетутешшя

Розмір шрифту: - +

Розділ 2. Левко

Тиждень тому Марко отримав від Левка повідомлення – запрошення у гості. Як і домовлялися, кролик заскочив до мольфара о шостій, прострибавши знайомою жовтою стежею до просторого будинку з каміння, що тішився просторами літніх пагорбів на околиці лісу.

Поручкалися, погомоніли, спільно радіючи зустрічі, потім подалися на веранду продовжувати вечір за бесідою та домашнім, прохолодним, ігристим мольфаровим квасом.

Левко був привітний, як завжди, проте – друг бачив це – щось непокоїло його, спонукаючи хвилями збиратися зморшки на чолі.

Коли ж за годину задушлива спека результувала очікуваною грозою, що затулила сонце, за мить змусивши цей безпечний світ посерйознішати, Левко, нарешті, видав свою таємницю:

– Неспокійні часи приходять, друже мій. Темні, немов ця хмара.

– Щось трапилось? – вмить нагострив вуха Марко. – Я й сам щось відчуваю. Гадаєш, Блазні знову починають атаку?

– Майбутнє непевне, – Мольфар дивився вдалечінь, у сіру каламуть неспокійного неба. – Провіщень немає. Як і новин з Нетутешнього Світу, – на хвилину він замислився. – Вчора до мене прилітав казкокрук. Розповідав казку про те, що охоронна магія слабшає...

– Ох уже мені ці пташки з їхніми казками! Втім, якщо це так, Блазні скоро будуть біля воріт Фортеці. Знаєш що: я негайно збираюся в похід! Треба дізнатися, що там сталося.

– Маєш рацію, друже. Проте – не поспішай. Багато років ніхто з нас не бував у Нетутешші. Тобі знадобиться допомога. Ходімо...

Мольфар привів Марка до комори, де зберігалася почорніла від часу стара дерев'яна скриня. Доторк бартки змусив масивний замок розчинитися та з гуркотом впасти на землю.

– Ах-хах! – позіхнула скриня. – Давно, давно-о не бачилися, господарю, – за тим істота досить гучно почала розспівуватися на “о” та “у”.

– Привіт-привіт, – квапливо привітався мольфар. – Ліхтарик надії дай, будь ласка...

– О-о-о! – співала скриня, не надто зважаючи на візитерів. – Що ви сказали, господарю?

– Ліхтарик... Пам'ятаєш, я казав: освітлює найтемніший путь. Наказував: зберігати до найнепроглядніших часів...

– Ліхтарик! – істота роздратовано пискнула. – Та хіба я знаю, де він! Стільки мотлоху назбиралося, лишень подивіться!

– Давай, будь ласка, без балачок. Пошукаємо разом, добре? Що там у тебе є? (Ох, уже ці дівчата!).

– Еге ж... – буркнув тихесенько кролик.

За тим скриня затряслася, струсивши з себе пил, наче цуценя; видала гучний звук, як буває, коли прочищають горлянку, й нарешті, напружившись, виплюнула в товариство стару ракетку для бадментону.

Ракетка просвистіла між друзів, змусивши їх ухилитися, та вдарилася позаду об щось, що нібито впало і голосно дзеленькнуло.

– Ти що?! – обурився Левко, в той час, як Марко озброювася ракеткою, певно, чекаючи нової атаки.

– Що-що: прибирати частіше треба! – передражнила його істота, за чим послідовно виплюнула наступні артефакти:

1) турку та мідне блюдо;

2) вазон із засохлою геранню;

3) 40 дерев'яних намистин, що просвистіли шрапнеллю, проте всі до одної були відбиті вправним кроликом;

4) штук зо п'ять черевиків різних фасонів, але без пари.

Марко з докором дивився на мольфара.

– Що?!

– Що-що: прибирати частіше треба!

Та ж ось скриня затихла, злегка здригнулася та явила в широкій беззубій усмішці маленький чорний циліндр. Марко обережно дістав його.

– Що це?

– Бери-бери! Знадобиться, – мовив Левко, вже підступно помахуючи барткою над скринею.

– Та я вже наче маю ліхтарик...

Марко поклацав кнопкою та потряс “артефакт”.

– Та він ще й не працює!

– Ти просто не знаєш, як він працює. Та головне – не це. Є ще один компонент, необхідний, аби здійснити подорож.

Вони дивилися один на одного: один недовірливо, інший – урочисто.

– Що ще?

– Твій компаньон! Вірний супутник!

– Жартуєш!!

– Ні!!

– Тобто: хтось, хто буде плентатися за мною від початку й до кінця?!

– Саме так!!

– І він... цей супутник, так конче необхідний?

– Без нього нічьо не вийде. Істота, з якою ти маєш помінятися місцями.

– Що?!

– Дівчинка з сусіднього табору. Ти вже знаєш її: Марічка, або ж Мері (як вона сама себе називає).

– Ні-ні-ні! Ніколи й нізащо! Й не проси! Левко-старий, ти ж знаєш, що я – відлюдник. Інтроверт. Я нікому не довіряю робити свою роботу...

– Я це чудово знаю, але... – мольфар дивився на нього завзято, наче матуся, від доручення якої не відколупатися.

– “З мольфарами не сперечаються”?

– Саме так! Вона допоможе тобі.

– Ну, не знаю... – кролик застукав лапою.

– Бач, дівча незвичайне (сказати б – унікальне): вчить мову Нетутешшя майже з народження (ну, тут я посприяв трохи).

Ох, уже ці мольфари! Майже з народження...

– Ну, добре, вмовив. Завтра вирушаємо.

– Я знав, що на тебе можна покластися.

Отаким був початок цієї історії.

Повернувшись думками до напівтемної кімнати, Марко зрозумів, що час прощатися. Він подивився на Домініку, й кролику здалося, наче її маленький рожевий носик ледь помітно чмихає.

– Що?! Я буду сумувати! Бувай, короткохвостий. Щасти тобі. Не забувай писати.

– І ти не хворій, ледачій шматок хутра, – “відбився” той, і тоді вони пізнали взаємну радість дружніх хутряних обіймів.



Windy Lis

#315 в Фентезі
#362 в Різне

У тексті є: фентезі, казка, магія

Відредаговано: 02.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись