Марічка з Нетутешшя

Розмір шрифту: - +

Розділ 6. Розмова під зорями

Наступного ранку, сумлінно виконавши пораду Віщунки й поповнивши запаси провізії дарунками щедрих вайнів, троє мандрівників вийшли з притихлого й залитого сонцем Бонімелбо.

Невдовзі й дрімучі ліси скінчилися. Їм на зміну прийшли лісостепові долини з багатим тваринним світом, привітними гаями та спокійними широкими ріками.

З кожним днем Мері все менше помічала важкість наплічника та мозолі. Її шкіра стала бронзовою та стійкою до вітрів, а волосся навпаки – вицвіло та скуйовдилося. Щоранку вона бігла по вологій травичці вмиватися до найближчого струмка чи озерця, вітаючись з чемними балакучими квітами.

Чепурилася не дуже – бо на звичну міську “красу” в поході всім було начхати.

– Е, мала, тебе вже не відрізнити від місцевих! – жартував Бен.

Зрештою, вона перестала рахувати дні – бо так то було легко й весело крокувати світом, під прозорим небом, з найкращими друзями. Іноді вона перечитувала свої записи: між рядків тут містилися зразки рослин, замальовки слідів нетутешнінських тварин, серйозні побажання від Марка та відбиток лапи Бена... І такими нескінченно далекими здавалися в ті хвилини її надумані хвилювання, стереотипи та страхи колишнього життя...

Погода стояла лагідна. Невдовзі почалося пласкогір'я – кам'яниста площина ніжно-рожевого кольору.

Щовечора друзі сиділи коло багаття, розмовляли й сміялися. Особливо дуркували Мері та Бен. Марко, в його манері, зберігав поважність, іноді заздрісно поглядаючи на компаньонів. Втім, – спостережливе крольча не могло цього не помітити, – іноді й Мері ставала замріяною, ба навіть сумною.

Якось вона, неспроможна заснути, зненацька спитала його:

– Марку, а де б ти зараз хотів опинитися?

Кролик поглянув нишком на зорі.

– Складне питання, Мала. Я б зараз міг відповісти, що самий шлях має сенс. Що прив'язаність робить нас слабшими чи щось таке, але... Чи не потребує найбільшої мужності здатність бути відкритим: до змін і людей, які приходять у твоє життя?

Мері, вкрита спальником по самі вуха, дивилася крізь ніч. Марко не був упевнений, чи вона почула його. Дівчинка роздивлялася стебла трави – незвичної трави з іншого світу.

– Сумуєш за домом?

Вона знизала плечима.

– Трохи. А ти?

– Коли я був маленьким і ходив до школи, Альбіна вчила нас, що дім – це не місце, а люди, близькі тобі.

– Цікаво. А у вас усі уроки були такі, “за життя”?

– А що може бути важливіше за життя?

– А питанням на питання відповідати теж Королева вчила?

– Ну... ти ж-бо сама бажаєш знаходити відповіді.

– Я цього не казала...

– Тоді б тебе тут не було...

Запанувала тиша. Зорі. Дзюркіт і самотній крик казкокрука.

– А чому ще вчила Королева?

– Багато чому важливому.

– Наприклад?

– Любити.

– І ти навчився? Чи є хтось, кого ти любиш так, як вчить методика?

Марко посміхнувся однією половинкою морди.

– У мене велика родина. Вісім молодших сестричок. Стрічка, Криничка, Крижинка, Стежинка, Пружинка, Жоржинка, Ожинка й найменша, Полуничка. Я люблю їх.

– Це так мило!

– Я люблю також своїх друзів – тебе, Бена, нестерпну сусідку Домініку та Альбіну.

– А Велике Кохання?

– Є й воно.

– А яке воно?

– Ти впізнаєш його, коли трапиться.

– І наскільки воно велике? Як повітряна куля?

– Скоріше, як повітря, що всередині й навколо цієї кулі. Ти не зможеш його охопити, описати чи навіть побачити.

– Ого! І що ж із ним, таким великим, робити?

– Боротися за нього. Берегти його. Та не намагатися привласнити (це бо безглуздо, зважаючи на вищесказане).

Мері це все не дуже розуміла.

– Тоді навіщо воно потрібне?

– Воно змінює світ довкола. Хоча, ні – воно забезпечує саму здатність жити в світі. Як повітря.

Трохи помовчавши, Марко додав:

– Знаєш, якось Альбіна навчила нас особливому замовлянню. “Я дивлюся на тебе і в тебе – мов у дзеркало. Я бачу твої темні глибини і закутки так ясно, як при денному світлі. Приймаю тебе цілком, бо бачу в тобі своє відображення, в очах якого – ти, і так до нескінченності”.

… Він помітив, що Марічка, нарешті, заснула. Поправив їй ковдру й собі вмостився на відпочинок. Ще трохи йому не спалося: крутився, думав, вкотре спробував ввімкнути ліхтарик надії... А потім сон прийшов. Їй снилися трави – живі, неспокійні, вдень на полонині. Йому снилося, наче він – уявний дракон – здає оборону під натиском восьми галасливих пухнастих балабушок – Стрічки, Кринички, Стежинки, Крижинки, Жоржинки, Пружинки, Ожинки й маленької Полунички...

 

* * *

 

Наступного ранку мандрівникам вдалося випробувати не що інакше як повітряний авто-стоп.

Спочатку десь за обрієм, позаду, почувся гучний скрегіт. Він швидко наближався і скоро втілився в чудернацький дирижабль, керований чотирма вайнами.

Конструкцію підтримував довгастий міхур, тепле повітря до якого подавалося від магічного полум'я через міхи, якими орудував невтомний вайн у смугастій кольоровій шапочці. Другий сидів на велосипеді спереду, приєднаному через систему ременів до велетенських райдужних крил метелика, які забезпечували напрямок руху. Третій стояв біля штурвалу, а четвертий наразі відпочивав у плетеній кабіні, схожій на кошик – саме він першим помітив постаті на стежці, весело замахав їм та почав грюкати якимось начинням на знак вітання.

Друзі задерли голови.

– Доброго ранку! – крикнув Марко. – До міста?!



Windy Lis

#314 в Фентезі
#368 в Різне

У тексті є: фентезі, казка, магія

Відредаговано: 02.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись