Марічка з Нетутешшя

Розмір шрифту: - +

Розділ 9. Пригоди тривають

Другого дня Мері роздивлялася “штаб-квартиру” П'ятірки. Тут ще лишилися деякі речі старих господарів (щоправда, П'ятірка час від часу кидалася ними від нудьги один в одного – це називалося “мотлохобол”).

Не ясно, яким дивом, на стіні збереглося фото родини у рамочці: тато і мама-карлуми, а між ними – хлопчик років десяти. Мері час од часу відчувала самотність у цьому місці.

Блукаючи будинком, вона зайшла в одне з дальніх приміщень – у кімнату хлопчика. Тут збереглося невеличке ліжко, схоже на шкаралупу горіха, підвішену до стелі, якісь виступи та петлі по стінах, а також – низка фотографій. На одній з них малий був щасливий і тримав механічною екзо-долонею невеличкого кольорового м'ячика. Це, як здогадалася Мері, була якась гра.

Механічна рука, як не дивно, досі валялася в кутку кімнати. Мері довго роздивлялася її у сонячному промінні, що проникало крізь отвір у стіні. Потім, за якимось потягом, приміряла її на власну долоню. Механізм тієї ж миті “увімкнувся”, вздовж пальців побігли помаранчеві вогники. Керувати долонею було легко. Мері посміхнулася, живо уявивши гамір стадіону та радість переможця, що могли трапитися десь недалеко звідси багато років тому.

– Щось цікаве знайшла? – це була, як завжди, всюдисуща Дікі.

– Роздивляюся. Слухай... давно хотіла спитати тебе: що тут сталося?

– Ой, не починай! – киця роздратувалася. – Старий світ змінився новим. Старе завжди має відмирати, ясно? Ходімо, не дозволяй серйозності заволодіти тобою.

Та Мері вже не була вільною від цих думок. Вони повернулися до цієї розмови через два дні, надвечір, коли Дікі сиділа на даху хмарочоса, спостерігаючи захоплюючу картину напівзруйнованого міста. В багряному сяйві заграви Аснала нагадувала красивого пораненого звіра.

– Що ти бачиш? – спитала Дікі.

– Занепад, – відповіла Мері. Вона стояла позаду, склавши руки, й легкий вітерець грав її волоссям.

– А я бачу свої володіння!

– Й тебе не хвилює, що скоро вони перетворяться на руїну?

– Яка різниця? Зате я ладна буду робити тут що захочу, і ніхто мені не наказуватиме!

Мері стенула плечима.

– А чим погано було жити в злагоді?

– Ви, малі мавпи, схильні до сентиментальностей.

Дікі також стенула плечима.

– … Не знаю. Було нудно. Стало узвичаєно. Місто працювало, наче механізм. Досконалий нудний механізм. Щоранку цими вулицями текли потоки транспорту й істот (уявивши це, Мері сумно посміхнулася).

– А зараз тут порожньо...

– І всім тим правила Альбіна. З якого дива? Я також можу бути королевою!

– Але ж міста занепадають. Скоро вам доведеться йти до лісу та проситися жити в поселення.

– Цього не станеться. Король Дурнів цього не допустить. Він врятує нас, – Мері здивувалася, наскільки жорстким та знервованим став її голос.

– А що, він краще від Королеви?

– Значно краще! Він приносить свято замість обов'язку! А я понад усе не люблю нудне існування.

Дікі дивилася вдалечінь, але її неспокій видавали різкі помахи хвоста.

Мері подумала про те, що “свято”, якого так прагнула дівчинка-кішка, має насправді дещо інше визначення, а також про те, що Король Дурнів може бути тільки королем над дурнями. Та вголос цього не сказала. Зітхнувши, вона почала спуск зруйнованою стіною – цього разу самостійний і, як завжди, нелегкий.

 

* * *

Марко прокинувся на світанку, який, здається, ще не вирішив, яким йому бути – похмурим чи сонячним.

Він застав Мері, вже зібрану, у своєму чарівному худі, за перевіркою застібок на чоботах. Дівчинка побачила його та посміхнулася радісно й трохи винувато.

– Здається, час продовжити подорож?

Вже за годину мандрівники злетіли в мінливе небо на дирижаблі, який Мері запримітила під час однієї з прогулянок П'ятірки. Бен мовчки роздмухував магічне полум'я, Марко крутив скрипучі педалі. Мері стояла за кермом, непорушно дивлячись вперед. Пролітаючи над чудернацькою “ковдрою” міста, друзі побачили п'ять силуетів, що перестрибували з даху на дах, переслідуючи дирижабль, однак недостатньо швидко, щоб наздогнати його. На спині одного з них вгадувався чималий наплічник...

Далі почалися звичні для Нетутешшя дикі місцини – ліси, долини й ріки. Перші години минули майже без слів: кожен зосередився на своєму завданні, а потім вони мінялися. Тоді, коли дирижаблик підхоплював потужний вітер, мандрівники відпочивали.

“Цікаво. Чи можна намалювати вітер?” – думала казна про що Мері, аби відігнати тяжке відчуття, що не полишало її від часу втечі з Аснали.

Вона точно не могла пояснити, що сталося. Це було... незатишно й сумно, і навіть чарівний худ не захищав від неспокою, як мав би.

Вона часто зітхала, але не наважувалася поговорити з мовчазним Марком чи засмученим Беном.

Невдовзі стало зрозуміло, що попереду – гори. Дирижабль набирав висоту; повітря холоднішало, а потім потяглися блакитні хребти, схожі на гребені скам'янілих драконів.

– Що це за гори? – порушила Мері тишу чи не вперше за день.

– Гори Непорозуміння, – відповів Марко.

– Оо...

Ще за день почався океан.

– А що це за океан?

– Океан Мовчанки.

“Ну все. Для повного комплекту не вистачає тільки Безодні Розірваних Стосунків”, – спробувала пожартувати в думках дівчинка.

Вона намагалася не падати духом, але наступної ночі, їй здалося, вони потрапили саме в таку безодню. Темрява була непроглядна й густа, мов кисіль. Мері вже було подумала, що це край: Край Світу і Кінець Історії. Але, ні: як завжди прийшов ранок, і він приніс перегринам видіння острову. Хвилі пінилися мереживом, розбиваючись об скелясті береги.



Windy Lis

#310 в Фентезі
#365 в Різне

У тексті є: фентезі, казка, магія

Відредаговано: 02.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись