Марічка з Нетутешшя

Розмір шрифту: - +

Розділ 10. Все з'ясовується

Провалля було темним і довгим. Їй уже почала згадуватися кроляча нора на початку подорожі, та нічого дивного цього разу не сталося. Мері просто впала, втім, на щось м'яке, а після цього ще кілька хвилин лежала без руху, намагаючись бодай щось розгледіти.

Ліворуч почувся шурхіт і крехтіння, за якими дівчинка відразу пізнала кролика.

– Марку, це ти! – зраділа вона.

– Ну, ти і чкурнула, Мала! – традиційно поскаржився той, чим іще більше потішив дівчинку.

– Бене, і ти тут?

– А де ж мені бути, Мала. Оох, мої кістки!

Раптом різкий промінь прорізав темряву. Марко й Мері побачили налякану морду Бена, який тримав у зубах ліхтарик.

– Ти ба, запрацював...

“Освітлює найтемніший шлях”, – згадалися Маркові мольфарові слова.

Мері обережно взяла ліхтарик надії з зубів собаки та освітила приміщення.

Це була велика кам'яна зала з колонами та барельєфами. Пробігаючи стінами, коло світла вихоплювало викарбувані сцени свята чи урочистої ходи усіх різноманітних істот Нетутешшя.

– Це...

– Фортеця, – відповів Марко.

– Тобто ми...

Їй знову не дали договорити, і це починало дратувати: темряву пронизав зухвалий регіт.

Далі хтось увімкнув світло. Поки вони блимали очима, звідусіль налетів дратуючий гамір фанфар. Щось посипалося зверху – якісь папірці, в яких Мері невдовзі впізнала конфіті...

Ще не в змозі розпізнати деталі, вона з роздратуванням почала струшувати з себе мотлох, що засипАв її.

– Та що ж це таке?! – обурилася дівчинка, та відповіддю був новий спалах реготу.

Згодом все прояснилося.

Велика красива зала, до якої вони потрапили, виглядала сплюндрованою наслідками якоїсь скаженої вечірки. Зі стелі звисали обірвані разки прапорців, підлогу суцільно вкривав шар різнокольорових обрізків та інший м'який мотлох (на який лицарі, власне, й приземлилися при падінні). Звикнувши до світла, Мері почала помічати істот – маріонеток з недбало намальованими обличчями, що звисали з велетенських диб; небачених раніше звірів, наче складених врозбрід з частин різних біологічних видів; вже знайомих їй людино-кішок, а також певну кількість карлумів з вишкіреними обличчями, розфарбованими до карнавалу. В центрі приміщення, на потворному троні, який напевно не належав від початку цій елегантній залі, сидів Король Дурнів.

– Ба! Ба! Ба! Власними персонами! Лицарі Альбіни під проводом найхоробрішої Мері з іншого виміру! А що, в Нетутешші гідних бійців не знайшлося?

Їй хотілося побігти до Марка. Він точно зможе все пояснити. Чи значить це, що Лихо захопило Фортецю і все пропало? Як це сталося? Як це ВЗАГАЛІ могло з ними статися і де шукати порятунок?

Мері мовчки дивилася на Короля Дурнів, наче загіпнотизована.

– Що... не смішно? – він кумедно вдав, наче міцно замислився.

Король виглядав як високий чоловік, можливо, трохи вищий від звичайних людей. Він був рухливий, багато жестикулював довгими руками в білих рукавичках та на якусь мить міг здатися навіть привітним... Придивляючись дужче, Мері починала розуміти, що під дебелим шаром гриму та рудою паклею ховаються риси людського обличчя.

– Змушений вас засмутити! – він удав гротескно схвильовану міну, й те саме зробила його свита. – Усі зусилля, благородні й надмірні, – марні!

– Не марні, – почувся позаду похмурий голос Бена. – Не слухай його, Марічко.

– Ма... річка?! – звуки її імені прокотилися луною в абсолютній тиші.

– Ні, ні, ні, ні! Стоп, стоп, стоп, стоп! Цього не може бути! Ма... річка??

– Так мене звати... – невідомо для чого відповіла дівчинка.

– Ви чули це?! Марічка!

Хтось зліва та зверху раптом хихотнув, і дівчинка не змогла втриматися від того, щоб не почати шукати стривоженими очима, хто це міг бути.

– Це як із пісні чи казочки? Марічка з Коломиї? Дуже мило!

Хтось знову пирснув сміхом.

– Але ж, дорогенька, ми всі знаємо, як ти сама себе називаєш. Ме-е-ері!

Тепер сміялося вже декілька свідків цього огидного дійства, з кожною хвилиною все менше соромлячись своєї поведінки. Гігантські маріонетки позгиналися навпіл, тримаючи набиті ганчір'ям животи. І що в цьому було смішного?! Мері вирішила триматися до кінця.

– Про це ніхто не знає. Це лише моя таємниця, – похмуро мовила вона.

– Звісно ж! Та від нас, дорогенька, нічого не сховаєш! І – ні, ні! – ми не сміємося! Навпаки! Таким чином ми висловлюємо ПОВАГУ до тебе. Мушу визнати, ти цілком маєш рацію, – раптом він заговорив швидко, з інтонацією дослідника, міряючи простір перед троном розлогими кроками. – Мері – це сучасне, стильне ім'я. Так, із ним ти маєш почуватися як героїня саги, а не якоїсь там казочки, де ти наче мандруєш з двома балакучими тваринами. З Мері ніхто і ніколи не посміє дражнилися. Але-е-е...

Король Дурнів раптом знову змінив тон, пирснувши сміхом.

– … це все одно стається!!!

За цим регіт гримнув звідусюди.

Мері втратила рівновагу й ошелешено озиралася. Король Дурнів вів далі:

– Чекайте, чекайте! Я зараз розповім вам, як це відбувається.

… Щовечора наша Мері лежить у своєму маленькому ліжечку в затишніій кімнатці й ретельно згадує всі образи, які траплялися з нею протягом дня. Якщо б вона їх записувала – вийшло б чимало грубезних томів! В ті хвилини їй здається, що всі її кривдники – справжні й вигадані – знаходяться поряд з нею й дивляться насмішливо, заважаючи спокійно заснути! І прокидається вона в тій самій компанії!

Зала гула.

– Ви уявіть собі: багато з тих “злодіїв” взагалі не тямлять нічого щодо завданої їй “смертельної образи”!



Windy Lis

#310 в Фентезі
#368 в Різне

У тексті є: фентезі, казка, магія

Відредаговано: 02.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись