Марічка з Нетутешшя

Розмір шрифту: - +

Розділ 11. Не зважайте на Дурнів

Мері занадто довго провела в темряві й самотності, щоб зрозуміти, що далі нічого не станеться. Треба було шукати вихід самостійно.

– Марко! Бен!

Ніхто не відзивався.

– Аякже...

Вона помалу рушила вперед, виставивши руки, однак надто довго на її шляху нічого не траплялося. Нарешті, вона намацала прохолодну стіну, вздовж якої почала просуватися. Ця стіна була також значно довша, аніж периметр зали, але у підсумку трапився різкий поворот, що вів, як зрозуміла дівчинка, до вузького й довгого коридору. Стало прохолодніше.

Далі знову не було жодної зачіпки.

– Дуже весело... – почала вона бурмотіти від нудьги, мабуть, наслідуючи Марка. – Хтось бавиться зі світлом, жбурляє мене в якісь нори, і взагалі, я не розумію, хто кого переміг... Агов! Є тут переможені чи переможці?

Вона зітхнула й рушила далі.

Згодом в нескінченній стіні почали з'являтися нерівності, якісь повздовжні й поперечні виступи, які на дотик нагадували полиці. Попереду замайоріло світло. На своє здивування Мері дійсно почала впізнавати книжкові полиці, що тяглися далі по обидва боки коридору.

Книжки, що стояли тут, були написані мовою Нетутешшя, однак поступово на корінцях з'являлися й українські назви.

Світло линуло з кінця коридору. За кілька хвилин Мері вже добре бачила дивні ряди книжок: тепер усі вони були українською, і всі були їй знайомі. Серед них траплялися вставлені дитячі малюнки, які дівчинка також чомусь впізнавала. На одному з вертикальних щаблів збереглися зарубки, наче хтось міряв свій зріст. А потім... вона здогадалася, що знайде далі.

Мері посміхнулася й дістала з полиці блокнот у шкіряній обгортці – її записи про подорож Нетутешнім світом. Вона пішла на світло, неквапно, насолождуючись майбутньою зустріччю.

Витерши ноги об знайомий килимок (“Оселю треба поважати й тримати в чистоті, дорогенька”), Мері пройшла знайомим передпокоєм до скляної двері, з якої сочилося світло й линули звуки. Штовхнула й відчинила двері, впізнавши шкварчання пательні, запах смаженої кольорової капусти в клярі та вже не могла стримувати сліз.

– Бабуся... – прошепотіла вона й кинулася в обійми усміхненій жінці, що поралася на кухні. – Я так сумувала!

– Все добре, моя люба! Яка ж я рада тебе бачити! – після обіймів бабуся Аля розглядала обличчя онуки так само ретельно, як колись. – Ти подорослішала. Мої сережки носиш, молодець.

Раптом на Мері навалилися спогади нещодавно пережитого.

– Але ж послухай! Король Дурнів захопив Фортецю! Як це сталося?! Що з Королевою?! – і раптом вона зупинилася: в охайній зачісці бабусі виблискувала маленька діамантова корона. – То ти і є... ВОНА?! – це було так несподівано, що Мері засміялася.

– А звідки, ти думаєш, твоя здатність бачити дивні сни, вести бесіди з кроликами та мандрувати чарівними світами?

Альбіна поцілувала онуку в чоло й мовила загадково, приклавши вказівного пальця до місця поцілунку:

– Все гаразд. Фортеця встояла.

А потім вони обідали і пили чай, обіймалися та розмовляли про все-все-все.

Незабаром за фіранками засутеніло, й прийшов час вечері. Мері знала, що скоро їм доведеться розлучитися, проте не хотіла йти, аж доки очі не почали зліпатися, мовби від снодійного.

– Ходімо, я постелю тобі ліжечко й заколисаю як колись.

– Але я так не хочу розлучатися знову, бабусю!

Та опиратися було марно, й скоро Мері лежала під теплою ковдрою, а підступний сон викрадав її.

– Не сумуй, люба. Я і Бен завжди лишатимемося тут, у Нетутешші, – гладила Альбіна її волосся. – Тобі лише й треба, що знайти свого знайомого кролика та зазирнути до нас у гості.

– Чому ти завжди так ретельно дивишся на мене? – запитала Мері, відчайдушно борючись із чарами.

– А дивлюся не на тебе, а у тебе. Мов у дзеркало, – посміхнулася Альбіна.

– А я бачу у Тобі своє відображення, в очах якого – Ти, – продовжила Мері й солодко позіхнула. Від того обличчя бабусі стало нечітким, наче фото не в фокусі.

– І так – до нескінченності...

Мері заснула. Вона спала так довго, глибоко й солодко, як не спала, здається, з дитинства, коли усі були поруч.

Прокинувшись, вона чомусь не відчувала суму. Лежачи на теплій землі, вона спостерігала ворушіння травинок і стебел диких квітів на тлі ясного літнього небосхилу. Спогади пережитого поступово наповнювали її розум так само, як сили – затерплі м'язи.

Мері підвелася й сіла. Було ясно. В долині звично гуртувалися малі будиночки табору. Поруч нікого не було, але вона чомусь знала, що з Марком усе гаразд; що він уже, мабуть, вдома, розповідає, перебільшуючи, свої подвиги Домініці, або подався одразу до Левка обговорити пригоду. І тепер вони сидять на веранді після обіду й палять люльки, тихо перемовляючись.

Вона обов'язково навідає його, але не зараз, бо має одну невідкладну справу.

Дівчинка скочила на ноги й побігла. Вниз схилом, наче полетіла, не думаючи про шлях, зминаючи квіти, набравши повні кеди ранкової роси. Але то були дрібниці. Вона мала мету й не мала сумнівів. Так, можливо і майже напевно, на її шляху трапляться розчарування, вона обов'язково боляче впаде. Але тепер вона точно знайде в собі сили піднятися й продовжити розпочате. Вперед – і до нескінченності...

 

* * *

 

Хух! Оце так подорож! Всі учасники тих подій, без сумніву, запам'ятають її назавжди. Що з ними сталося потім, спитаєте Ви? Все просто.

Кролик Марко з клану Короткошерстих так само живе на одній з карпатських полонин, недалеко від дитячого табору. Він все ще мріє здійснити незабутні подвиги, втім поки що здебільшого спілкується з дітлахами та вирощує розкішні овочі.



Windy Lis

#314 в Фентезі
#365 в Різне

У тексті є: фентезі, казка, магія

Відредаговано: 02.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись