Маяк самотності

Розмір шрифту: - +

Глава 18. Епілог

Кімната для допитів департаменту поліції у Хогерді була з вікнами, та ще й на площу перед будівлею. Щоправда, грати на вікнах були.

кімнаті було троє. Пабло Інтара сидів у кайданках за столом, Дейк Зейн сидів навпроти, а секретар за окремим столиком. Честь першого формального допиту надали молодому детективу, мабуть, недарма.

- Давайте спочатку - після записів анкетних даний запропонував Дейк - як все починалося. Всю Вашу історію.

- Нащо Вам вона? І яка з того різниця?

- А Ви не хочете порахуватися з жінкою, яка Вас використала?

Пабло здивовано подивився на детектива, потім похитав головою.

- Ні, все не так.

- А як?

Інтара замовк, наче щось обмірковуючи. Зейн його не квапив, відчував що не потрібно. Він просто встав, взяв склянку и налив води. Сів за стіл, і мовчки поставив склянку перед Інтарою. Той мовчки випив, і відставив її.

- З початку.

- Мені все одно - Інтара наче дивився крізь детектива - і я розповім як було. Як мені казали, сам маяк був побудований ще у кінці 19 століття. Під час Першої, потім Другої світової, та перші років з п'ять після неї тут жили військові. Єдине місце, де міг найближче пристати корабель, було поруч з ущелиною, де колись брали камінь для будівництва, на іншому боці острова.
Якихось активних військових дій у цьому регіоні не було, і крім маяку та будиночку поруч нічого не збудували.

Парк, як заповідник, заснували вже років через двадцять після війни, коли військові покинули цей регіон і маяк майже прийшов у запустіння. Але судноплавство ставало більш регулярним, і маяк був тут потрібний.
Коли парк отримав звання національного, спочатку вирішили відремонтувати маяк і будиночок, та оселити там працівників парку. Вони мали наглядати за маяком та збирати дані про погоду. Але ніхто не хотів там жити, навіть за гроші. Тож згодом прийшла ідея залучати волонтерів на чергування. Але їм мало бути де жити.

За експедицію з відновлення маяку пропонували добрі гроші. Робота важка, але ми - я і ще троє практично безробітних, але здорових чоловіків - погодилися. Коли кораблем завезли нас на острів, той корабель міг у добру погоду підійди до місця висадки майже впритул. Цього було достатньо для висадки нас, якоїсь простої техніки та інструментів, і будматеріалів з харчами на місяць. Саме за такий строк ми мали привести до ладу будівлі та владнати місце проживання для волонтерів.

Будівлі були у непоганому стані, тож робота добігала кінця, а до нашого повернення залишалося ще досить часу. Острів невеликий, і у вільний час ми оглянули на ньому ледь не кожен куточок. Власне, нічого особливо цікавого і не було - та й майже з усіх сторін острів був оточений крутими скелястими схилами. Окрім тієї самої ущелини, де ми брали каміння для будівництва.

Якось ми вирішили відбити шматок скелі, щоб вкласти на місці швартування більш зручну стінку з вимосткою. Підібрали досить рихлий схил майже над цим місцем, і почали забивати клини зверху, у тріщини. Врешті скеля піддалася и обсипалася. Коли пил трохи осів, ми побачили якусь дірку у скелі. Наче грот, але вищий за прибій. Нам було цікаво, бо інших розваг і не було. Тож ми потроху розширили цю діру і знайшли хід, що потім виявився печерою.

Але найцікавіше чекало нас всередині. Коли ми врешті вдерлися у досить велику залу тієї печери, з височенною стелею, то побачили два скелети. Спочатку ми, звичайно, перелякалися. Але потім роздивилися. Схоже було, що скелетам кілька сот років - збереглися лише кісткі, трохи волосся и щось від одягу. Вони наче обіймали один одного, а зверху лежала спріла мотузка, яка розсипалася як хтось з нас її торкнувся. А коли ми придивилися пильніше, то побачили між скелетами глиняну пляшку, закорковану сургучем. То забрали її із собою.

Потім, коли оглядали печеру уважніше, у кутку помітили закладений камінням хід далі, кудись вглиб. Те, що це хід - ми зрозуміли, коли почали його розбирати. Він був низький і вузький, але ми не бачили де він закінчується. Треба було досить довго повзти, і ми кинули жереб хто поповзе туди. Він випав мені. Прив'язавши мотузку до ноги, щоб можна було мене витягнути, я поліз вперед.

Десь за кілька метрів прохід вигнувся вбік і став ширшим, а потім я виліз до ще одної зали, значно меньшої за розміром. Посеред неї стояла невелика скриня, а поруч х нею лежали порепані шкіряні мішки. Все було посипано пилом так, що я одразу їх і не помітив. Але коли я роздивився, то побачив...

Важко описати мій стан, і що мені приходило в голову у той момент. Мішки були із монетами, судячи із усього - золотими. Дерево на скрині було вже досить трухляве, а залізо іржавим, та коли я її відкрив - то втратив мову. Там було каміння, яке навіть у світлі мого ліхтаря виглядало неймовірним. Щось там було іще, але я не встиг розглянути - мене кликали інші. Я не знав, що мені робити, але й промовчати я не зміг.

Коли всі залізли та побачили скарб, то ледь не з'їхали з глузду. Це було наче божевілля. І ще - ми там ледь не задихнулися. Та коли почали розуміти, що втрачаємо свідомість - поповзли назад. Ледь вилізли всі. І ще довго сиділи, відсапуючись і приходячи в себе.

Ввечері ми вирішили відкоркувати ту пляшку, і спробувати що там. На запах і на на смак, здається, це було щось між ромом та уксусом. Я та ще Ян Пунахін вирішили не ризикувати, а от інші двоє - Сем та Рой - причастилися. Хоча, вірніше, просто спробували - а потім плювалися. На ранок ті двоє були мертві.



Вячеслав Соколов

Відредаговано: 31.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись