Маяки

Розмір шрифту: - +

˜ 28 ˜

˜ 28 ˜

 

Я — лише тінь колишнього себе.

Я — птах, який втратив крила та змушений пристосуватися до життя на Землі.

Ніхто не відає, як це — жити у невідомості, жити чужим, зустрічати чужих і навпомацки рухатися кудись вперед, сподіваючись, що там на тебе чекатиме хтось, хто розрадить твоє існування. Але виявляється, що вони живуть саме так.

Дивно почуватися іншим.

Свою першу та безглузду половину життя я провів, спостерігаючи за тими, ким сам став віднедавна. Час біг набагато швидше у їхньому чудернацькому світі, вони не встигали пізнати всіх істин, а деяким взагалі було байдуже до усього, що ми так цінуємо там, у себе наверху. Там ти маєш вічність, аби розібратися в сутностях і тонкощах вимірів. Тут ти маєш лише близько вісімдесяти людських років — у порівнянні з нами скорочених вчетверо. Ми не вічні, та поки у нас вірять, ми живемо.

Тож навіщо я прийшов сюди?

Мною керувало щось ізсередини, щось, що не давало спокою, в той час як мої брати вели війни між світами і насолоджувалися підбором стратегій. Напевно, я був бракований.

Таке буває. Один мій брат теж був таким, але він закінчив свій шлях унизу, звідки його вже ніколи не почують, куди боги не заглядають.

Я застряг рівнісінько посередині.

Із нею.

Напевно, Анна — єдине, що врятувало мене від безцільного очікування та можливого падіння. Я завжди задумувався, як це у них буває: зустрічаються, одружуються, народжують дітей… Ми споглядали згори та не розуміли, але навіть знаходячись на Землі, я теж не міг втлумачити, що це за відносини такі.

Вона випускала імпульс.

Червоний такий, раптовий і болючий. Наступної зустрічі він став ще більш пекучим, а потім взагалі прив’язався ниткою до горла. Я не зміг його відчепити, тож довелось іти слідом до її будинку. Я думав, що можливо, він сам відчепиться, як тільки чари домівки впадуть на неї, проте імпульс змусив мене робити дещо геть не притаманне мені.

Я чудово усвідомлював, що нею керувало. Але її серце не стихало ні на секунду, тягнулося до мене, посилало щоразу міцніший імпульс. Тоді я зрозумів, що саме відбулось — я знайшов світло.

Я не боровся. Її чари застилали мені очі, тож коли розгнівані брати спробували показати неправильність вибраного шляху, я ледве встиг витягнути нас з їхнього гніву.

Я розумів їх. Вони чекали століттями, які змінювалися разом зі мною, навіки закритому у своїй вічності. Навіть тут, серед людей, вона нікуди не зникла. Чи були вони розчаровані? Я — дуже.

Анна поклала усьому край.

Не знаю чому, та я відчуваю дивний спокій і водночас впевненість, що тепер стану вільним.

Чи буду я жаліти про втрачену вічність? Я жахливо втомився від неї.

— Прийдіть. Прийдіть та почуйте, — мій голос тихий, адже кричати ні до чого. Зараз вони все бачили і чули, зараз вони полишили свої справи та споглядали в одну-єдину чару, де височів маяк. Я знаю, що вони жахливо роздратовані самим фактом, що Анна вперто вдивлялась у горизонт, не ховаючись від їхньої бурі.

— Я маю вість.

Вони знали. Вони прислухалися.

 — Завершіть експеримент. Відпустіть мене і дізнаєтесь, як вбити бога.

Вони сумнівалися. Вітер міняв направлення декілька разів, знову почався дощ, але не такий сильний, як раніше, готовий одразу ж зупинитися, коли у цьому виникне необхідність.

Я бажав лише одного: залишитися з Анною у цьому вимірі. Нехай ми втратимо можливість переродитись, однак зможемо прожити чудове життя.

Вдарила блискавка. Сутінки перетворилися на ніч.

Їм важко далося це рішення.

Я посміхнувся.

— Творіть гарні світи.



Оксана Кириченко (Aillin Ai)

Відредаговано: 08.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись