Маяки

Розмір шрифту: - +

˜ 30 ˜

˜ 30 ˜

 

Тимур байдуже дивився вперед. Декілька дітлахів пробігли повз, галасливо змагаючись за футбольний м’яч — він задумливо провів їх поглядом. Сонце вже заходило за обрій, та полишати комфортну лаву не було бажання. Він лише міцніше закутався у куртку, продовжуючи спостерігати життя навколо себе.

Він вже майже здогадався, що історія скінчилась.

На дереві каркнула ворона, і він підняв погляд, розглядаючи її чорні очі. Чому вона так витріщалася на нього? Тимур втомлено потер руки, намагаючись зігріти їх, але холод не бажав відступати. Час вже повертатися додому, проте колишньому прокурору не було куди йти. Тому що коли він нарешті полишив свій будинок, то забув дорогу назад.

Але дивно — Тимур відчував спокій. Ніщо більше не могло сколихнути його втомлене серце.

Якби він повернув голову і поглянув позаду себе, йому могла б привидітись вона — та, що останнім часом завжди з’являлася поруч. Він розумів, що то лише витвір його уяви, адже вона завжди виглядала прозорою, несправжньою і чужою. Вона простягала свої руки, наче звала кудись із собою. Та він щоразу відвертався, щоразу ховав погляд, закривав вуха та розкачувався на сидіннях, поки вона не зникала.

Проте сьогодні щось було інакше.

Він побачив її напроти. Її коротке чорне волосся ледь рухалося від вітру. Він наче вперше її зустрів. Тоді він похвалив її зачіску — з тих пір вона завжди стриглась однаково коротко. Легка біла сукня робила її ефемерною, легкою, схожою на янгола. Тимур перевів погляд на тендітні ноги.

— Чому ти боса?

Вона лише всміхнулась. Хіба це мало значення? Анна знову простягнула руки перед собою, закликаючи піти з нею, проте йому хотілося придбати їй туфельки. Можливо, там, куди вона його забере, будуть магазини? І вони, як у старі добрі часи, візьмуться за руки і підуть за покупками…

Він торкнувся її тонких пальців, зачаровано дивлячись, як вона ніжно стискає ними його долоні. Серце, яке він думав, що вже не оживе, наповнилося радістю. Вона тут, із ним. Він забув усе своє життя, але пам’ятав одну лиш Анну.

І враз зелений парк перетворився на довгий білий коридор, по якому вона повела його за собою.

Тіло залишилося на дерев’яній лаві, дбайливо окутане вітром і вечірніми променями сонця.



Оксана Кириченко (Aillin Ai)

Відредаговано: 08.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись