Мідне свічадо

Розмір шрифту: - +

Частина перша: КРІЗЬ МЛУ ВІКІВ Розділ 1.

Світанок вже розвіяв імлу над кронами найвищих смерек у Передгірському лісі, але в долині ще панував солодкий сон. Вище в горах прокидалися птахи, і розтуляли назустріч теплому промінню пелюстки білі непоказні квітки. Потай сподіваючись, що сонце вшанує їхню скромну красу, поки вони єдині серед скельних квітів.

Після вранішнього туману у лісі випала рясна роса. Нижче на схилі ліс був мішаний, у ньому зустрічалися буки, а подекуди й кремезні дуби. Галявини, щедро всипані діамантами роси, прикрашали не лише буйна папороть і трави, а й великі світло-сірі брили каміння, яке вигризалося з-під густого трав’яного килима, вказуючи на близькість гір. Вздовж берега стрімкої невтомної річки, каміння остаточно скидало з себе покрови м’яких трав і стирчало, і гуркотіло у всій своїй природній дикій величі.

Берегом річки вгору до водоспаду та глибокого гірського озерця швидко крокував молодий хлопець. Не боячись роси, йшов він босоніж, звичною стежиною, але серце юнака калатало не від стрімкого підйому, чи від краси світанку. Він був схвильований майбутньою зустріччю з Учителем. Саме сьогодні мала вирішитися його подальша доля: чи залишатися йому в лісі, намагаючись опанувати всю мудрість світу Божого, чи суворий відлюдник відмовить своєму учневі в його щирому проханні.

Щоправда, молодикові не дуже вірилося в суворість відлюдника. За рік, що він прожив в його печері, старий навчав хлопця монастирській науці й жодного разу не докоряв йому за незграбність чи нестаранність. Він був доброю і світлою людиною, а погляд його очей під густими бровами якщо й здавався грізним, то лише тому, що відлюдник нібито бачив усіх наскрізь. Це відчуття трохи лякало, але учень цілковито вірив своєму вчителю і знав доброту його серця. Вчора вчитель звелів учню готуватися до прийняття остаточного рішення, молитися і добре все зважити перед вступом на шлях чернечого життя, а вдосвіта піднятися на високу скелю над озером, там, мовляв, буде сказане останнє слово.

Хвилюючись і намагаючись опанувати своє серце, учень вийшов на вершину скелі. Старенький відлюдник з довгим сивим волоссям і в рясі, що замолоду була чорною, а тепер теж, здається, посивіла від сонця і вітрів суворого лісового життя, вже чекав на нього.

Ясні старечі блакитні очі з-під кущуватих брів довго вдивлялися в молоді темно-карі, намагаючись зрозуміти затаєні в глибині серця думки, можливо сховані й від власника очей.

— Добридень, сину мій.

— Добридень, вчителю. Я прийшов, як ви звеліли.

— Так, прийшов. Що тобі каже твоє серце?

— Я готовий стати ченцем і служити єдиному Богові.

— І людям?

Учень трохи знітився.

— Звичайно, людям теж, але насамперед, моє служіння — Богу.

Старий опустив очі, густі срібна борода сховала посмішку.

— Ти молодий, чи зможеш гідно послужити? Піти від всього світу й одночасно молитися за весь той світ нелегко.

— Я не боюся труднощів. Для того я й прийшов до вас рік тому.

— Так, знаю. Але мине багато років і в твоєму серці може виникнути спокуса бігти від цього життя, як ти прибіг до лісу від життя мирського.

— Ні, я ніколи не відступлюся від обраного шляху, — твердо промовив учень. Він був готовий до того, що відлюдник буде випробовувати його рішучість своїми запитаннями і вважав, що зможе переконати вчителя в тому, що той не помилився, взявши на себе клопіт навчити його всіляким премудростям, а насамперед тому, що є Світло і Добро, а що то є зло.

По вкритому зморшками суворому і доброму обличчю знов пройшла легка хвиля.

— Поглянь-но вглиб озера, сину мій, що ти там бачиш?

Учень підійшов майже до самого краю скелі та вдивився у воду.

— Я бачу там щось блищить на дні, либонь вже сходить сонце.

— Тепер дивись уважніше. — Вчитель повів рукою і геть уся вранішня мла пропала. Тепер все було видно чітко-чіткісінько, а кожен камінець чи листок виблискував, вмитий росою, немов укритий лаком. Темна, проте прозора глибина лісового озера освітилася. Мабуть, на неї впав з височини промінь сонця. І учень побачив…

З глибини піднялося та заколихалося відбите тьмяне світло. Якби місяць можна було занурити в діжку прозорого золотого пива, або свіжого гречаного меду, він, напевно світив би так само. Світло зібралося у велике коло, що вабило до себе, наче живе око. Можливо, якби учитель міцно не тримав свого учня за руку, той так би і пірнув зі скелі, щоб ближче роздивитися "свою долю". Здавалося, озеро вийшло з берегів і повільно піднялося прямо перед очі людей, що стояли на високому березі.

В колі світла затанцювали тіні. Учень бачив себе, таким, як він волів би бути через багато років: теж вбраним сивиною, оточений учнями, які б слухали його мудрі слова, сидячі на цьому березі. Або він бачив себе вночі на самому вершечку гори (такі сни йому, бувало, ввижалися й раніше). Немов стоїть він геть один у всьому світі, над ним сяють низькі серпневі зорі, і він говорить до великого Бога. Той, звичайно чує, та уві сні не відповідає хлопцю.

Стрімкий вир закрутив учня, наче запаморочилося в голові, а коли він знову роззирнувся довкола… вже зійшло сонце, поверхня лісового озера блищала, мов кипляче срібло, а вчитель уважно дивився йому в очі.



Эллин Крыж

Відредаговано: 14.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись